ПолiтДумка

«Мама завжди нам казала — ніколи не довіряйте росіянам». Історії канадських учителів з українським корінням

27 марта
23:30 2023

До проєкту пізнавальних онлайн-зустрічей для українських дітей від ГО Смарт освіта за рік роботи долучилося вже 150 педагогів-волонтерів з усього світу. За цей час вони провели для наших школярів 1 059 уроків.

Майже всі викладачі однаково говорять про мотивацію своєї участі в проєкті: для кожного з них замало було допомагати українцям під час повномасштабного вторгнення лише фінансово, вони хотіли робити ще щось конкретне, аби бачити результати своїх зусиль. Усі вони зараз кажуть, що радісні й зацікавлені очі маленьких українців — їхня найкраща винагорода.

Та є категорія закордонних освітян, для яких допомога українцям — питання ще й особисте, бо вони — вихідці з родин, які змушені були емігрувати з України через… війну й російську агресію, але ще на початку минулого століття. Герої цієї історії — канадійці з українським корінням, вчителі пізнавальних онлайн-зустрічей для українських дітей, Юлія Вовкодав і Майк Сміт.

Далі — пряма мова.

«Із чоловіком познайомилася на заняттях з українського танцю в Торонто»: історія вчительки Юлії Вовкодав

Місто Калгарі, Канада.

Моя родина походить із заходу України: батько народився в невеликому селищі під Івано-Франківськом перед Другою світовою війною. Мама також народилася в Україні, вона родом із Луцька. Та зустрілися вони в Шотландії, куди родини батьків змушені були емігрувати через війну та насадження радянського режиму. Саме там вони покохали одне одного і створили родину. А декілька років потому ухвалили рішення переїхати в Канаду.

Мій чоловік теж має українське коріння — його родина з Полтавщини. Їх перемістили в Німеччину теж під час Другої світової, звідки вони й емігрували до Канади. Ми познайомилися із чоловіком уже в Торонто — разом відвідували заняття з українського народного танцю в місцевій діаспорі.

Я — вчителька. Коли в Україні розпочалося повномасштабне російське вторгнення, я не могла залишитися осторонь, мені хотілося допомогти не лише фінансово (адже ми з родиною постійно донатимо на потреби військових та цивільних в Україні), але й бути більш корисною, робити щось конкретніше для підтримки та допомоги українцям. Так, одного разу я побачила статтю в газеті для вчителів про проєкт ГО Смарт освіти, де, зокрема, йшлося і про потребу у вчителях-волонтерах, які б займалися з українськими дітьми онлайн.

Для мене, окрім усього, це чудова можливість познайомитися з українськими дітьми та підтримати їх. Кожна наша зустріч — дуже зворушлива й тепла. Мені приємно спостерігати, як вони прогресують у вивченні мови; ми дискутуємо про те, що прочитали впродовж тижня; обговорюємо життя та навчання. Вони цікавляться життям у Канаді, а мені цікаво вивчати разом із ними, як побудоване життя в Україні, які є культурні особливості.

Мушу сказати, що українські діти мають чимало спільного з учнями-емігрантами в Канаді. Діти, які нещодавно приїхали сюди й намагаються якомога швидше опанувати мову, інтегруватися, — дуже сумлінно ставляться до навчання та можливостей, які воно відкриває. Те саме я бачу і в учнях з України: вони вдячні за можливості навчання і практики мови, спілкування з іншими дітьми та можливість поділитися власними ідеями з іншими. Це дійсно вражає.

Українські діти ставлять чимало запитань про мене й мою родину, особливо їх цікавлять домашні тварини (наприклад, історії про мого собаку) і кумедні сюжети, які з ними трапляються. Тому я намагаюся підбирати для наших зустрічей невеликі веселі історії про домашніх тварин, які ми потім обговорюємо, додаючи до розмови власні емоції та досвід.

Я би рекомендувала дітям продовжувати своє навчання, зокрема, англійської мови. Тим більше, що Україна націлена на інтеграцію з європейськими та світовими державами. Друге — раджу ніколи не забувати й ретельно вивчати рідну мову, українську, адже саме вона є найвизначнішим ідентифікатором нації. А ще — ніколи не забувати про те, скільки у світі є людей, готових підтримати та протягнути руку допомоги українцям. Ми завжди є і будемо з вами.

«Спілкуючись із дітьми, ми можемо зрозуміти, як далі буде розвиватися наш світ»: про фінансового управлінця Майка Сміта

Місто Торонто, Канада

Мені здається, що канадійці дуже подібні до українців — ми завжди опікуємося не лише своїми інтересами, але й іншими людьми, ми завжди готові протягнути руку допомоги сусідові й навіть незнайомцю, який цього потребує. До того ж у Канаді суворі зими й не завжди сприятливий клімат, і ми точно знаємо, що тільки гуртом можемо вижити й розвиватися.

Моя родина має українське коріння. Декілька разів до нас у Канаду приїжджав мамин дядько з України, брат мого дідуся. Найбільше, що його вражало в Канаді — це рівень внутрішньої свободи й водночас готовність допомагати іншим. Я досі переконаний, що мене назвали саме на честь того маминого дядька з України, якого вона дуже любила. Але я, на жаль, так і не познайомився з ним.

Мої бабуся та дідусь по маминій лінії народилися в Україні та були змушені емігрувати у 1910-их роках напередодні війни. Так вийшло, що вони познайомилися вже тут, у Канаді, у Північному Квебеку. Цей регіон історично приймав чимало емігрантів з України, тому в тутешніх містах є й українські храми, і клуби, і взагалі чи не найбільша українська діаспора Канади зосереджена саме тут. Так мої предки й познайомилися. Мама народилася вже в Канаді.

Мій батько народився в Ірландії та свого часу теж переїхав до Канади. Батьки познайомилися й одружилися у Ванкувері, де й народилися я та мої сестри. Пізніше ми всі разом переїхали в тепліший та сонячний Торонто.

Мама завжди казала нам, своїм дітям, — ніколи не довіряйте росіянам. І так само казали їй її батьки: ця країна й ці люди роблять багато горя, агресуючи проти інших людей та країн. Ми добре знали це, але чомусь продовжували сумніватися. І коли розпочалася ця страшна війна, можливо, заговорило моє українське коріння, але я раптом навіть не зрозумів, а серцем відчув правоту моєї матері в цих словах, які раніше не усвідомлював.

Тоді ж я гостро відчув і своє розчарування в тому, що про батьківщину свого батька я знаю набагато більше, ніж про Україну, звідки родом моя мама. Це несправедливо, подумав я, що я декілька разів відвідував Ірландію, але жодного разу не був в Україні.

Як і багато інших канадійців, після підступного нападу Росії на Україну, наша родина збирала й передавала українцям гуманітарну допомогу, гроші тощо і продовжуємо це робити. Але я відчував, що цього замало й це занадто просто, потрібно робити якісь більш серйозні речі, допомагати потужніше. Випадково я дізнався, що одна з організацій у Канаді, яка опікується допомогою, шукає волонтерів, які б спілкувалися англійською з українськими дітьми, допомагаючи їм прогресувати в мові. І я подумав, що міг би це робити.

Мені це нічого не вартує, але я можу не тільки допомогти дітям, але й самому для себе зрозуміти чим вони живуть, які в них плани на майбутнє, що вони будуть робити, чого прагнуть і в яких сферах хочуть розвиватися, коли стануть дорослими. Саме спілкуючись із дітьми, ми можемо зрозуміти, як далі буде розвиватися наш світ. «Ніколи не довіряй росіянам, — казала моя мама і продовжувала, — але ділися своєю любовʼю з тими, хто цього потребує, і вона завжди повернеться до тебе».

Я працюю у фінансовій сфері, допомагаючи бізнесу зростати та керувати фінансовими потоками. Але розумів, що говорити з українськими дітьми про гроші немає жодного сенсу зараз. Тому на наших зустрічах ми обговорювали переважно домашніх тварин. Власне, я робив для них презентації на різні теми, але часто розмова все одно закінчувалася тим, що їм зараз ближче та дає підтримку й відчуття безпеки. Наприклад, на одному з останніх занять я підготував презентацію про різні автомобілі, у тому числі й такі, що були невідомими та цікавими для дітей.

І все йшло за планом, поки хтось із них не помітив у мене на фоні фотографію мого собаки. Розмова знову пішла про домашніх улюбленців.

І можна було б повернути їхню увагу назад до технічних питань, але я вважаю, що наукам, історії, математиці тощо їх ще навчать інші люди. А нині завдання таких педагогів, як я, — домогтися усмішок на їхніх обличчях наприкінці зустрічі та бажання зустрітися знову.

Мене вразило те, що українські діти, попри страшні обставини, у яких вони опинилися, залишаються дітьми — спостережливими, зацікавленими, допитливими. Вони малюють, читають, граються, люблять своїх домашніх тваринок і пишаються ними. Вони продовжують радіти життю і будувати плани. І я б хотів побажати українським дітям продовжувати своє навчання і лишатися такими ж відкритими до всього нового й цікавого, будувати своє життя так, як вони його бачать і відчувають.

Источник: life.nv.ua


Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/politdumkakiev/public_html/wp-content/themes/legatus-theme/includes/single/post-tags.php on line 5
Share

Статьи по теме

Последние новости

iOS 18 дозволить користувачам перефарбовувати іконки програм та розміщувати їх у будь-якому місці екрану

Читать всю статью

Мы в соцсетях

Наши партнеры

UA.TODAY - Украина Сегодня UA.TODAY

EA-LOGISTIC: Международные грузоперевозки – всегда своевременно и надежно!