Смішно чути, коли путін посилається як на виправдання своїх злочинів у Криму та на Донбасі на прецедент Косово

Влітку 1989 року я здійснював захоплюючу подорож через всю тодішню Югославію, причому з півночі на південь – зі Словенії, де вже була вільна преса і з’явилися перші некомуністичні політичні організації, і до Македонії, яка тоді більше нагадала мені якусь радянську республіку, а не республіку СФРЮ. Але відвідування Косово, звичайно ж, було одним із найважливіших  моментів цієї поїздки.

У Любляні, столиці Словенії, я читав у кафе на березі Любляниці інтерв’ю, яке лідер косовських албанців Ібрахім Ругова дав місцевому журналу Mladina. У інших республіках публікація інтерв’ю Ругови, літературного критика, виключеного зі Союзу комуністів Югославії, була б нечуваною зухвалістю, але у Словенії дозволялося те, що вважалося би злочином у Сербії. Інтерв’ю це вразило мене – настільки вільним та відданим своєму народу виглядав співрозмовник словенських журналістів. Відразу ж після приїзду до Пріштіни, столиці Косово, я знайшов Ругову, майбутнього першого президента самопроголошеної республіки, і він став моїм важливим співрозмовником на довгі роки. Ругова нагадував мені українських та балтійських письменників, з якими я тоді багато спілкувався. Але вражаюче – ця людина з маленького закуреного міста у югославській провінції була куди вільнішою і куди більшою мірою відкритою світові.

В усьому іншому Косово справляло гнітюче враження. Режим Слободана Мілошевича тільки зміцнювався, але у Косово був режим справжнісінького апартеїду. Це означало, що 90 відсотків населення автономії не просто були позбавлені будь-яких прав – вони жили у справжній «паралельній державі», яка ніяк не стикалася з Югославією та Сербією. Ругова, якого називали «балканським Ганді», виступав за ненасильницький опір і розраховував, що влада змушена буде піти на поступки, але було ясно, що рано чи пізно молоді люди просто не терпітимуть цього щогодинного приниження і візьмуть до рук зброю.

І так, ні на які поступки влада йти не збиралася. Коли я питав у сербських експертів та журналістів, як вони уявляють майбутнє своєї країни у разі, якщо Косово залишиться у складі Сербії, і чи розуміють вони, що демографія переможе будь-яку армію, вони відповідали, що Слободан Мілошевич розв’яже цю проблему. Як саме розв’яже, я побачив через десятиліття, коли навесні 1999 року прилетів до столиці Македонії Скоп’є, щоб відвідати табори біженців, вигнаних сербською армією з Косово. Йшлося практично про все албанське населення краю. Водночас серби знищували традиційні старі міські квартали, мечеті, бібліотеки, архіви – як свого часу росіяни у Криму. Тому що «Косово – сербське» і його треба було зробити сербським, зрівняти із землею. І так, якби не операція НАТО, якою так люблять дорікати Заходу у Белграді та москві, сотні тисяч людей так ніколи й не повернулися би додому, а Косово залишилося б країною без мешканців, пусткою. Не дивно, що навіть зараз Сербія, яку очолює чиновник часів Мілошевича, його міністр пропаганди, так і не взяла на себе відповідальності за злочини своєї армії.

Тому мені смішно чути, коли путін посилається як на виправдання своїх злочинів у Криму та на Донбасі на прецедент Косово. У Криму та на Донбасі українці не проводили жодних етнічних чисток, які можна порівняти зі злочинами режиму Мілошевича в Косово. У Криму та на Донбасі проблеми почалися не до, а після «визволення», коли росіяни розпочали репресії проти кримських татар та українських патріотів. Це путін поводиться в Криму так, як Мілошевич поводився у Косові. І це Сербія після проголошення незалежності Косово застосувала у відносинах із сусідньою країною той самий принцип, що й росія у відносинах з Україною – оголосила контрольовані Белградом території Косово «особливими районами», почала вимагати особливих прав для етнічних сербів та створення «Асоціації сербських муніципалітетів». Саме цей підхід і запозичив путін, коли наполягав у Мінську на автономії окупованих ним районів Донецької та Луганської областей. І все це при тому, що албанці, які компактно мешкають на території Сербії, не мають жодних особливих прав та асоціацій – втім, як і українці, які мешкають у росії.

Тому коли ми стверджуємо, що не можемо визнати незалежність Косова, бо таким чином виправдаємо дії росії в Криму та на Донбасі, ми брешемо самим собі і відмовляємося від стосунків із країною, жителі якої зрозуміли, що таке вигнання з Батьківщини за 23 роки до тих днів, коли мільйони українців змушені були залишити свої рідні місця. Так, незалежність Косова – не найпростіше питання у міжнародному праві, але її визнання більшістю країн цивілізованого світу стало наслідком етнічної чистки, фактично – геноциду, влаштованого режимом Мілошевича, і досі не усвідомленого співвітчизниками диктатора.

А анексія Криму чи «незалежність» Донбасу – це зовсім не наслідок будь-яких ворожих чи непродуманих кроків Української держави.

Це просто російська окупація. Окупація без домішок.

Віталій Портников

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства