ПолiтДумка

Чому Китай не стане новим світовим гегемоном?

13 августа
10:59 2022

Останніми роками по всьому світу стало, можна сказати мейнстримним, твердження, що ось-ось і новим світовим гегемоном стане Китай.

Дехто на цьому наголошує у вигляді сподівання. Переважно, це ті, кому не подобається гегемоністський статус США. Інші про це кажуть з острахом, звертаючи увагу на тоталітаризм, до якого скочується Китай, завдячуючи нинішньому керівництву цієї держави.

Насправді, міф про можливе світове лідерство Китаю, що дивно, поширений навіть у експертному середовищі західних держав, є очевидно помилковими.

Китай не стане новим світовим гегемоном.  У цього є низка фундаментальних причин, більшість з яких неодноразово пояснювались експертами. Важливо також розуміти, що ніякого одного окремого фактора, який унеможливлює лідерський статус Китаю, не існує. Це багатошарова система причин.

Дозволю собі їх пояснити шановним читачам. Лише зазначу, що на нове слово у геополітиці автор не претендує. Все вже було сказано раніше.

Почну з географії.

Якщо не помиляюсь, Збігнев Бжезинський, у своєму фундаментальному геополітичному досліджені  “Велика шахівниця”, першим означив статус Китаю як острівної держави. Той, хто подивіться на мапу світу, впевнено скаже, що це маячня. Це може, справді, виглядати нісенітницею.

Але якщо уважніше подивитись на географічне розташування Китаю,  то можна побачити, що з півночі та північно-західного напрямку він межує з безмежними лісовими просторами Східного Сибіру. Західна частина Китаю впирається у пустелі та гори. Як свої, так і межуючих з ним Монголії, Киргизії, Таджикистану, Бутану, Індії, Афганістану. А на півдні та сході впирається у моря. Тобто, для того, щоби у геополітичних обсягах торгувати і  комунікувати зі світом, Китаю потрібно використовувати флот. Що і доводиться робити звичайній острівній державі.

Це, можливо, було б не так критично. Наприклад, Британія декілька століть була світовим гегемоном, незважаючи на свій острівний статус. Але вона є складовою Західної Європи, яка була, і ще значною мірою досі залишається, центром світової цивілізації.    

А ось географічне місцерозташування самого Китаю, навіть незважаючи на нинішні незрівнянно швидші можливості транспортного сполучення, надто далеко знаходиться від більшості основних центрів світу — Америки (Північної та Південної, Африки, Європи). Тому це обмежує можливості для геополітичної присутності Китаю в різних частинах світу. Це нормально для звичайної країни, але не тієї, яка претендує чи якій пророкують статус світового гегемона.    

Відсутність власного глобального проекту.

Ще однією причиною, яка унеможливлює гегемоністський статус Китаю — відсутність власного глобального проекту.

США, незважаючи на несприйняття цієї держави багатьма у світі, такий проект має. Він базується на свободі, можливості досягти успіху, завдячуючи своєму таланту, наполегливості та працьовитості. Кожен, незважаючи на колір шкіри, національне походження, віросповідання, сексуальну орієнтацію, може там реалізуватись. Це притягує. 

США можуть не любити, але навіть тим, хто негативно до неї ставиться, подобається їхній кінематограф, їхні актори, їхні пісні та виконавці, їхні авто та мобільні телефони, їхній спосіб життя. 

Статус гегемона передбачає, що на тебе хочуть бути схожим, бажатимуть мати такий самий спосіб життя.

Таким, наприклад, був стародавній Рим. Борис Джонсон одну свою книжку, присвячену Римській імперії,  назвав “Омріяний Рим”. Омріяний!

Навіть Російська імперія часів комуністичного режиму Радянського Союзу пропонувала свій глобальний проект. Питання не у тому, наскільки він був гарним, реалістичним, щирим. Але він був. Його хотіли наслідувати.  

А от у Китаю такого глобального проекту немає. Від слова взагалі. І яким би за обсягом ВВП великим він не став, китайський спосіб життя ніде, окрім Китаю, не захочуть сповідувати. Не дуже багато за межами Китаю бажаючих дивитись китайське кіно, слухати китайські пісні, бути схожими на китайських громадян.

Національна окремішність

Дотичною до цього є ще одна особливість Китаю, яка не сприятиме світовій гегемонії —   національна окремішність.

Китайська цивілізація, як до речі і японська, протягом останнього тисячоліття, фактично до кінця 19-го століття, формувалась як замкнута система, в якій не бажають бачити чужинців і не дуже сприймають їхню культуру, традицію, релігію.

З одного боку, це сформувало неймовірно самобутню культурологічну та ментальну цивілізацію як в Китаї, так і Японії. Але з іншого — вони не спроможні асимілювати чужинців. Не з точки зору окремої людини, а як масового явища.

Ця відокремленість від інших національних, релігійних культур не дозволяє розраховувати на бажання когось стати частиною китайського суспільства. Щоб ти не робив, ти залишатимешся чужинцем.      

Демографічна проблема

Це у свою чергу впливає на іншу проблему — демографічну.

Довгий час неймовірне зростання чисельності населення Китаю сприймалось як беззупинний процес. Багатьом здавалось, що з часом, китайці стануть превалюючою нацією у світі. Дехто з іронією, а інші цілком серйозно, радили вчити китайську мову, яка стане ледь головною мовою світу.

Але зараз демографічна ситуація у Китаї геть інша. Китай вже з початку 90-х років минулого століття увійшов у стадію демографічної кризи. Саме з цього моменту коефіцієнт фертильності (вказує скільки дітей народжує в середньому по країні одна жінка) став нижче 2,1 (що є нижньою точкою для простого відтворення населення) і потім практично постійно, беззупинно погіршувався.

Це було наслідком характерного для всіх країн світу, незалежно від національної та релігійної традиції, процесу урбанізації, який призводить до падіння народжуваності.

Безперечно у Китаї прискоренню цієї негативної тенденції сприяла катастрофічно некомпетентна державна політика “одна родина — одна дитина”. Але навіть без неї цей процес розпочався би. Що, правда, характерно для більшості країн світу, в яких жителі міст перевищують 2/3 від всього населення. 

Демографічний прогноз для Китаю дуже невтішний. Якщо зараз чисельність населення Китаю складає 1,4 млрд, то до кінця 21-го століття ООН прогнозує падіння чисельності китайського населення до 750 млн. 

А оцінки команди Шанхайської академії соціальних наук виглядають ще песимістичніше. Вони прогнозують щорічне середньорічне падіння чисельності населення Китаю на 1,1% після 2021 року, що призведе до його скорочення до 587 мільйонів у 2100 році.  

Проблема не тільки у скороченні чисельності населення, а значить і зменшенні потенційних споживачів. Що у свою чергу не сприятиме збільшенню ВВП, як одного з основних показників економічної могутності країни.

Значно більше проблем пов’язано з віковою структурою населення. Китай неминуче зіштовхнеться з усе більше старіючим населенням. Частка людей похилого віку невпинно зростатиме. А це означає, що все менше людей працездатного віку повинні будуть забезпечувати все більшу частину непрацюючих (дітей та осіб похилого віку). Що створюватиме тиск на забезпечення конкурентності виробництва і економіки. Додати також варто, що особи похилого віку ще і мало споживають, навіть якщо у них є заощадження і вони можуть фінансово самі себе утримувати. Що теж не сприяє внутрішньому споживчому попиту.

До речі, саме з такою проблемою зіштовхнулася Японія, яка зі своїм старіючим населенням, незважаючи на всю ефективність економіки, не може вийти зі стану економічної депресії з 90-х років минулого століття. Між іншим, пригадую, як у 80-ті роки 20-го століття Японії з її динамікою розвитку економіки теж пророкували світове економічне лідерство. Зараз про це там можуть згадувати лише з сумною іронією.      

Добре, скажуть скептики, але ж населення США теж має старішати та скорочуватись. А тут варто нагадати, що США має свій глобальний проект країни відкритої для амбітних людей з усього світу. Щорічно, правдами і неправдами, туди намагаються потрапити і оселитись там мільйони осіб. Тому населення США на кінець 21-го століття навіть за песимістичними прогнозами не скорочуватиметься, а зросте до 336 млн.

І вікова структура населення там буде незрівнянно кращою ніж у Китаї.        

А от що Китай, що Японія, внаслідок згадуваної історичної культурної окремішності не зможуть залучати туди щорічно мільйони осіб. Навіть коли заохочуватимуть це. Люди, які почувають себе чужинцями не приживатимуться там.

Авторитарний режим як фактор внутрішнього та зовнішнього обмежувача

І є ще одна дуже суттєва проблема, яка не дозволятиме Китаю претендувати на світове лідерство — авторитарний режим як фактор внутрішнього та зовнішнього обмежувача.

Саме авторитарна модернізація дозволила Китаю здійснити потужний стрибок у своєму економічному розвитку. Не дискутуватиму, наскільки це був самий ефективний спосіб розвитку економіки. Наприклад, сусідні Тайвань та Японія забезпечили свій розвиток без авторитаризму. Але річ не у тім. Питання у тому, що шлях авторитарної модернізації себе вичерпав. Для подальшого економічного зростання Китаю потрібно нарощувати внутрішнє споживання. Це вимагатиме динамічного розвитку середнього класу. А він потребує свободи економічної діяльності та свободи особистої, з правом на свободу слова, свободу самовираження, демократичних виборів тощо. Малий та середній бізнес не може існувати в умовах авторитарного режиму, який скочується до нового тоталітаризму. Таким чином виникає протиріччя, яке у межах існуючої державної моделі Китаю, не має розв’язання.

Крім внутрішніх факторів впливу авторитаризму, які обмежують її економічний розвиток, є і зовнішні.

Авторитаризм всюди призводить до однакової логіки дій можновладців. Вони стають все більш корумповані та придушують будь-яку опозицію у межах країни. Але крім того, неминуче, вони виплескують своє відчуття вседозволеності назовні. Коли це стосується малих держав, то їхні авторитарні керманичі намагаються вести кримінальну діяльність та вбивати своїх опонентів і за межами країни.

Якщо ж йдеться про більші за чисельністю населення  та економічним розміром країни, то вони починають активно висловлювати територіальні претензії до своїх сусідів. Таких прикладів у світі безліч. Можна хоча б згадати нинішні РФ, Іран, чи свого часу Аргентину з воєнною диктатурою та “Фолклендською кризою”.

Китай йде тим самим шляхом. Якщо подивитись, то він має територіальні претензії майже до всіх своїх сусідів. А це те, що не сприяє формуванню світової та навіть регіональної гегемонії. Бо коли на якусь країну починають дивитись з острахом, то шукатимуть друзів та підтримку повсюди, щоби захистити себе від агресивних, авторитарних намірів. Це не сприятиме їхньої економічної, культурної, наукової та будь-якої іншої форми співпраці.

І поки Китай залишатиметься авторитарним, у той чи іншій формі проти нього “дружитимуть” практично всі сусіді. Може за виключенням Північної Кореї. Ну і, звісно, РФ з її нинішнім фашистським керівництвом.

Отже, Китай не зможе стати світовим гегемоном. Це не означає, що США зберігатиме свій сьогоднішній статус у незмінному вигляді. Цей нинішній світовий гегемон стоїть перед численними викликами, і невідомо ще чи зможе з ними впоратись. Але це предмет для зовсім іншого обговорення.        

Борис Кушнірук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства

Share

Статьи по теме

Последние новости

Празький саміт підтвердив повну ізоляцію росії – Моравецький

Читать всю статью

Мы в соцсетях

Наши партнеры

Polysad.com - Комнатные цветы и растения, садовые цветы и названия.
CZM.ua - Клиника лечения наркозависимости - ЦЗМ Украина.
Alt-center.com - Наркологическая клиника "Альт-центр".
UA.TODAY - Украина Сегодня UA.TODAY