4 серпня на засіданні естонського уряду було заявлено про те, що в якомога стислі терміни країна має прибрати всі радянські пам’ятники, включно з тими, що розміщені біля місць поховань. Таким чином, Естонія приєдналася до рішень, ухвалених раніше в Литві та Латвії, – про демонтаж залишків радянської монументальної архітектури, цих окупантських міток, уламків, що досі сиділи в тілі трьох балтійських держав.

АРХІТЕКТУРА, ПАМ’ЯТНИКИ ЯК ВАЖЛИВА ЗБРОЯ ОКУПАНТІВ

Коли під час балтійської практики 1984 року ми, тоді студенти, були у Вільнюсі, найбільше вразило те, що біля пам’ятника леніну у центрі литовської столиці постійно чергували міліціонери. Як нам пояснили, вони охороняли ілліча від проявів «палкої любові» литовців.

Після відновлення незалежності у 1990-1991 роках балтійські країни швидко позбулися більшості радянських пам’ятників – символів півстолітньої окупації. Усіх цих іллічів та стучків (Петро Стучка – латвійський комуніст, один із творців протизаконної радянської юриспруденції) розвіяло вітром і технікою, ніби й не було.

Але залишилися, і у великій кількості, пам’ятники, присвячені Другій світовій війні, Червоній армії, включаючи меморіали на місцях поховань червоноармійців. І ось у них правонаступниця срср, ерефія, вчепилася зубами, щоб гарантувати їхню недоторканність і після повного відходу з трьох балтійських країн (з Литви російська армія пішла 1993 року, з Латвії та Естонії – через рік).

Це пояснювали високими міркуваннями «збереження пам’яті героїв». Що було лицемірством. На території самої росії досі залишаються непохованими сотні тисяч полеглих. Річ у іншому – Москві, ще тій, єльцинській, і буцімто демократичній, потрібен був додатковий важіль тиску на незалежні країни.

Так на довгі три десятиліття ці меморіали стали «місцями сили». Точніше – місцями збору, де відбувалося складання проросійських сил. А вже разом із закладеним у 2000-х язичницьким «культом мертвих» – путінським побєдобєсієм – цінність цих капищ зросла багатократно. Ходи «Безсмертного полку»; люди, ряжені в «російську національну одяганку» XXI століття – гімнастерка-ремінь-пілотка; георгіївські стрічки; масові гуляння зі споживанням алкоголю. І все це – на честь армії, яка для цих місць та країн була окупаційною.

Але роками уряди Литви, Латвії, Естонії нічого не могли вдіяти з таким постімперським «розгуляєм». Навіть після входження до складу ЄС та НАТО.

ЗМІНА СИТУАЦІЇ — ЗАХИСНІ ЗАХОДИ рф І ЗЛАМ ЗАХИСТУ

москва та місцеве населення, що перебуває під її впливом, ховалися за ярликом «Червоної армії – переможниці над фашизмом/нацизмом». Той факт, що, прогнавши одного окупанта, РСЧА також стала тут окупаційною, до уваги не брали. І навколо цих пам’ятників зберігався крихкий баланс, який періодично порушували певні ексцеси.

Крім того, щоб підстрахуватися, навесні 2020 року росія внесла до свого КК статтю 243.4 – про покарання за «Знищення чи пошкодження військових поховань, а також пам’ятників, стел, обелісків, інших меморіальних споруд чи об’єктів, які увічнюють пам’ять загиблих під час захисту Вітчизни чи її інтересів (яке лицемірно-впізнаване під час цієї війни формулювання, – авт.) або присвячених дням військової слави росії». І все це — за дії не тільки на території росії, а й за її межами. Покарання – до 3-5 років позбавлення волі. З традиційним для російського кривосуддя розширюваним тлумаченням злочину… Ситуація видавалася законсервованою всерйоз і надовго.

Але почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну – неспровоковане, підле, жорстоке. Балтійські країни одразу ж виявили себе союзниками України, надаючи всю допомогу, на яку були здатні, – військову, гуманітарну, фінансову, дипломатичну. Приймали українських біженців ці країни також з-поміж перших (до того ж надійно та рішуче захищаючи від можливої агресії місцевих «ватників»).

І знову випливла тема радянських пам’ятників. Тепер на тлі загарбницької, імперської війни, що веде росія в Україні, та ще й під блюзнірським прикриттям «боротьби з нацизмом», усі колишні захисні формули перестали діяти. Балтійські країни почали позбуватися останніх зримих ознак радянщини.

ЛИТВА. АНТАКАЛЬНІСЬКИЙ МЕМОРІАЛ ЯК МАРКЕР

Найпростішою ситуація була у Литві, де за комуністів місцевій республіканській владі вдалося не допустити масованого завезення робочої сили та зміни демографічного балансу. Тож тут відсоток російськомовного населення, яке перебуває під впливом прокремлівських медіа, був найменшим. І масштабних культових меморіалів практично не було.

А щодо наявних немасштабних, то ще у квітні міністр культури Сімонас Кайрис підписав наказ, який відкрив шлях до їх знесення. У документі було змінено критерії відбору та визначення рівня значущості пам’яток, за якими раніше радянські скульптури на військових цвинтарях охороняв «закон про спадщину». При цьому окремий наголос робили на тому, що потрібно забезпечувати належну повагу до померлих, захисту місць їхнього поховання (тут доречно пригадати, що в срср усі «ворожі» могили та цвинтарі без довгих вагань просто рівняли із землею. Те саме ми бачимо і за нинішніх дій росії на тимчасово окупованих територіях).

Так що за місяць роботи, у травні, вже були прибрані пам’ятники в Каунасі, Паланзі, менших містах і селищах. Але найпомітнішою, знаковою стала ситуація навколо меморіалу на Антакальніському цвинтарі у Вільнюсі. По-перше, тому що столичний; по-друге, оскільки це найбільший подібний меморіал, до того ж, встановлений біля великої братської могили. І по-третє, він – не банального штампування, а має певні художні достоїнства.

Меморіал — це шість стел у вигляді стилізованих шестиметрових постатей, що зображають бійців різних родів військ, були встановлені на меморіалі 1984 року. За Сталіна автора таких скульптур, мабуть, посадили б за формалізм. А в 1980-х, та ще й у Балтії, вже було можна. Але все одно – пам’ятник окупації.

За справу взявся мер Вільнюса Ремігіюс Шимашюс. На початку червня Оцінна рада Департаменту культурної спадщини при литовському Мінкульті виключила їх із Реєстру нерухомих культурних цінностей. Після чого міська рада Вільнюса одноголосно ухвалила рішення знести меморіал. Далі – оголосили конкурс, хто і як здійснюватиме знесення. І, як сказав мер, є надія, що до кінця літа меморіал буде прибрано (маю побоювання, прогноз надто оптимістичний, але стежитимемо). Куди буде переміщено демонтовані фігури, поки що не вирішено.

ЛАТВІЯ. ІСТОРІЯ З ГАРМАТОЮ І ДЕМОНТАЖ МОНСТРА

У Латвії ситуація із радянськими пам’ятниками спершу була набагато гострішою. Добре ілюструє це історія, що сталася у місті Єкабпілсі. Вона взагалі настільки символічна, настільки щільно сповнена перетинів і смислових рим, що достатньо розкласти її на сцени, діалоги – і можна знімати фільм.

Отже, в Єкабпілсі пам’ятник радянським солдатам був гарматою, щоправда, без лафета, поставленою на п’єдестал. Так от, рівно за рік до початку великої російської агресії, в ніч з 23 на 24 лютого 2021 року, ця гармата зникла (важка штуковина, яку просто так на руках не понесеш). Було відкрито кримінальну справу за «незаконні дії з пам’ятками культури, що перебувають під охороною держави».

А тут ще колишній мер Єкабпілсу Гундарс Калве натякнув, що якимось чином дотичний до зникнення артефакту, оскільки точно знає, що він уже спочиває на дні Даугави. Оперативно у березні поліція заявила, що у злочині зізнався один неназваний громадянин (Калве при цьому не згадували). Розслідування тривало довго й було ретельним, до прокуратури справу передали лише у грудні.

Але потім настала ніч із 23 на 24 лютого 2022 року. І ця справа загалом втратила сенс, тому що ставлення до таких об’єктів докорінно змінилося, що згодом закріпили законодавчо. У середині червня весь пам’ятник було знесено. А Гундарс Калве став одним із тих латишів, хто поїхав добровольцем в Україну, воювати проти тих самих окупантів, з такими само жорстокими звичками. Латвійський загін б’ється у складі батальйону «Карпатська січ» (хороша історія для тих, хто говорить, мовляв, «такі люди лише з пам’ятниками вміють воювати»).

Друга історія, і теж символічна, пов’язана із наймонструознішим радянським військовим меморіалом у країнах Балтії – «визволителям» Риги. Він був відкритий теж наприкінці радянської влади – у 1985 році (будували з 1978 року). У центрі – 79-метрова стела, з п’ятьма п’ятикутними зірками на зрізі. З одного боку – три постаті солдатів, з іншого – чи то батьківщина-мати, чи то богиня перемоги. І це все — посеред великого парку зі ставочками. Тут роками на 9 травня відбувалося  найзагульніше побєдобєсіє – з випивкою і танцями, з георгіївськими стрічками та під прапорами вдв, росії, москви. …

… До того ж, щоб додатково означити свою присутність, Центробанк росії 2016 року випустив (тиражем у два мільйони!) монету невеликим номіналом у 5 рублів. Це – у рамках дипломатично скандальної серії «Міста – столиці держав, звільнені радянськими військами від німецько-фашистських загарбників». На монеті було викарбовано саме цей меморіал «визволителям» Риги (загалом кричуще нахабство – зображати на своїх грошах чужі міста).

Чи потрібно дивуватися тому, що для рижан, для латишів взагалі цей пам’ятник став головним символом окупації. Але його охороняла стаття 13 договору, укладеного 1993 року між Латвією та росією. Поки що 16 травня Сейм Латвії не ухвалив рішення про припинення дії цієї статті. Після чого було ухвалено рішення про демонтаж пам’ятника до 15 листопада поточного року. …

…Наразі йдеться про те, як саме прибирати цей гігант і що робити зі скульптурами. На висловлену нещодавно думку, фігури трьох солдатів особливої цінності не становлять. А ось жіноча фігура має композиційну та пластичну виразність. Але остаточно її долю поки що не вирішено.

ЕСТОНІЯ. КОМПЛЕКС «БРОНЗОВОЇ НОЧІ» І «НАРВСЬКИЙ ТАНК»

І, нарешті, Естонія. Ця країна ще давно виявила рішучість у боротьбі з радянською спадщиною. Але після спровокованих москвою заворушень виявляла певну настороженість з цього питання. Нагадаємо, що у 2007 році під час перенесення з центру Таллінна на військовий цвинтар фігури «Бронзового солдата» в естонській столиці прокотилася хвиля справжніх погромів. Паралельно сайти держструктур зазнали хакерських атак (Укрінформ докладно писав про це до 10-річчя подій у матеріалі «Гібридна війна “Бронзової ночі” – невивчені уроки»).

Напевно, тому цієї весни та влітку естонська влада спочатку діяла акуратніше. До того ж, навесні почалися тертя в урядовій коаліції, які завершилися її розпадом та новими коаліційними переговорами. Оновлений уряд ухвалив повноваження 18 липня. І ось відтоді розпочалося активне обговорення, як вирішити проблему з пам’ятниками за нових умов.

Строго кажучи, на рівні місцевих самоврядувань щось робили – у міру їх повноважень та можливостей, якісь пам’ятники зносили, меморіальні дошки знімали, здійснювали перепоховання (і знову наголошу – з повагою до останків полеглих). Але на державному рівні рішень не було. Наприкінці першого тижня роботи свого другого уряду Каллас пояснила, що від самоврядувань до комісії міноборони з військових поховань пропозиції про демонтаж пам’ятників та перенесення поховань з людних місць надходять постійно. Станом на 23 липня їх було 148.

І ось 4 серпня настав час обговорити це на рівні уряду. Там вже було вирішено централізовано, що радянські пам’ятники з публічного простору мають бути прибрані, причому якнайшвидше. А точні терміни залежать від логістики. Та й від систематизації цих об’єктів. У цьому сенсі показовою є кількісна оцінка пам’ятників, призначених в Естонії до знесення: від 200 до 400, тобто розкид рівно вдвічі.

У чому принципова важливість рішення, ухваленого в четвер? У тому, що воно не залишає питання з уламками радянщини на розсуд місцевої влади, а переносить його на державний рівень. Потребу в цьому засвідчив промовистий приклад «нарвського танка», навколо якого зараз розпалюється багато пристрастей.

Нарва – велике за естонськими мірками місто з населенням до 55 тисяч, прикордонне з росією. москва завжди мала на нього особливі види. На початку 1990-х були спроби роздмухати тут сепаратистську тему Принарвської республіки – за прикладом Тирасполя-Придністров’я. Своєчасні дії естонської влади завадили цьому. Сьогодні Нарва – благополучне європейське місто, що особливо добре видно на прикладі зарічного, через кордон, Івангорода.

Однак росія докладає чимало зусиль, аби випнути тему особливості Нарви. Наприклад, тут досі збереглися вулиці з іменами естонських комунарів, більшовицьких убивць – Тіймана та Даумана. І на околиці Нарви стоїть військовий пам’ятник – танк Т-34 на постаменті. Місцеві проросійські активісти, агітатори намагаються розгойдати ситуацію та підняти мешканців на його захист. Мерія Нарви за таких умов проти знесення пам’ятника.

Однак на державному рівні ухвалено рішення прибирати цей пам’ятник, навіть із ризиком певних ексцесів. «Танк — це знаряддя вбивства, це не меморіальний об’єкт, із таких само танків на вулицях України вбивають людей», — сказала Кая Каллас.

Ми ж можемо лише приєднатися до її слів. А ще – стежитимемо за процесом знесення радянських монументів та нейтралізацією протидії кремлівської агентури.

Олег Кудрін, Рига

Перше фото: flickr