Минулої неділі в Суомі (це самоназва країни) було обрано парламент 39 скликання. І зараз, після підбиття підсумків виборів, експерти прикидають, якою може бути нова парламентська коаліція. Однак на якийсь час і це захопливе заняття залишилося трохи в тіні, оскільки 4 квітня відбувається історична подія. Фінляндія офіційно стає членом НАТО!

Але поки що зупинімося все ж таки на виборах.

СТАЛА ТРІЙКА ПЕРЕМОЖЦІВ, АЛЕ ЗІ ЗМІНОЮ ЛІДЕРА

Почнемо із загальних пояснень та знайомства з розстановкою сил. Фінляндія – парламентсько-президентська республіка. Фінський парламент, Едускунта, є однопалатним і складається з 200 осіб. Тобто для формування коаліції потрібен щонайменше 101 мандат. Система виборів непроста – за партійними списками з пропорційним представництвом у 15 виборчих округах. Тому відсоткову кількість голосів наводити не будемо, одразу назвемо кількість депутатських місць.

Але перед цим наголосимо на ще одній особливості фінських політичних сил. Їхні імена варіативні, синонімічні. І це зрозуміло, оскільки у Фінляндії назви даються обов’язково двома мовами (причому дуже різними) – фінською та шведською. Ну, а для міжнародної аудиторії – ще й англійською. Тому одночасно маємо кілька різних варіантів назв або ж іноді, задля зручності, їх скорочують до одного слова.

Отже, перемогу здобула правоцентристська Національна коаліція (вона ж – Коаліційна партія чи просто Кокоомус) – 48 депутатів (+10 порівняно з минулим складом парламенту). На другому місці – популістська націоналістична євроскептична партія «Справжні фіни» (їх часто називають PS, що означає не «постскриптум», а скорочення від фінської назви PerusSuomalaiset) – 46 місць (+7). На третьому місці Соціал-демократична партія – 43 мандати (+3). І ось тут зупинимося. Хоча б тому, що партія, яка опинилася на четвертому місці, набрала вдвічі менше голосів.

На виборах чотири роки тому в трійці переможців були ті самі політсили. З тією лише різницею, що тоді СДП були першими, а НК – третіми. Перебуваючи в опозиції та добре провівши передвиборчу кампанію, Кокоомус та PS зуміли вагомо наростити підтримку.

Але й соціал-демократи, за великим рахунком, її не розгубили. Що було не так просто, оскільки минулий період позначився такими глобальними випробуваннями, як пандемія коронавірусу, а також повномасштабне вторгнення росії в Україну. На фінську економіку негативно вплинуло і те, й інше. Отже, основна критика правлячої коаліції йшла по цьому треку, насамперед – за помітне збільшення державного боргу та інфляцію.

РОК-ЗІРКА САННА МАРІН, ПОПУЛЯРНА РІІККА ПУРРА. І ПЕТТЕРІ ОРПО

Коротко скажемо і про лідерів партій. Зараз світова преса, говорячи про підсумки виборів, насамперед згадує чинного прем’єр-міністра, голову СДП Санну Марін. У пам’яті міцно закріпилося, як восени 2019 року, під час переформатування уряду, коаліційну угоду від своїх політсил підписували кілька молодих, симпатичних жінок. І перша з них – Марін! Як кажуть видавці: «Журнал із яскравою обкладинкою продається краще». При цьому лідер СДП також показала себе сильним, упевненим у своїх діях політиком. Це дозволило партії навіть збільшити підтримку. Але не так сильно, як у тих, хто перебував в опозиції.

У фінському інформаційному полі зараз із легкою посмішкою цитується французька преса. Le Figaro називає Санну Марін «прем’єр-міністром-рок-зіркою», а Le Monde із жалем констатує, що Марін не отримає другого терміну на прем’єрській посаді. Порівняно з нею лідер Коаліційної партії Петтері Орпо здається французьким журналістам «дещо нудним політиком».

Насправді Орпо – сильний і досвідчений діяч, який очолює партію, що є одним з електоральних «грандів» країни вже майже сім років. І міністерський досвід має великий. Причому, як на підбір, йому доводилося керувати такими різними відомствами, які, можна сказати, з різних боків готували його до посади прем’єра: міністр сільського та лісового господарства (2014-2015), міністр внутрішніх справ (2015-2016), міністр фінансів (2016-2019) (при цьому з 2017 року – заразом і заступник прем’єр-міністра). Отже, сумнівів у тому, що Орпо буде сильним главою уряду, немає.

Але, безперечно, сприйматиметься нуднішим – після «рок-зірки» Марін. І тут варто подивитися, хто набрав найбільшу кількість «особистих голосів». Санна Марін – хоч і з гідним показником (35623), але залишилася тільки на другому місці. Перша з великим відривом – нова глава PS Ріікка Пурра – 42 589. Дуже високий результат (щоправда, не рекордний, але четвертий в історії).

МОЛОДШІ ПАРТНЕРИ КОАЛІЦІЇ ТА ЇХНІ САМООБМЕЖЕННЯ

Продовжимо огляд підсумків виборів. На четвертому місці – Партія Центру (або Фінляндський Центр, або просто Центр) – 23 депутатські місця (-8). Тобто в Едускунті 38-го скликання партія мала 31 голос. Відповідно у парламенті 37 скликання було аж 49 мандатів і керівництво коаліцією. Загалом у 2000-х Фінляндський Центр був однією з трьох провідних партій. І в цьому була своя гармонія – ліві, праві та центристи. Але потім почалася поляризація, вимивання центру (процес, до речі, помітний і в інших країнах). Плюс – тріумфуючий популізм. У Суомі це «Справжні фіни». По суті – ті ж праві, тільки з більш яскравою, різкою і безвідповідальною риторикою, так би мовити, «праві для бідніших і менш освічених».

Отримавши на виборах чотири роки тому болісний удар, Партія Центру збиралася, як це заведено у стійких демократіях, наростити м’язи в опозиції. Але їх умовили заради спільної справи все ж увійти до коаліції. У результаті – ще одне помітне падіння рейтингів. І перспектива переходу до «ліги маленьких партій». Тому тепер центристи більш твердо сказали, що входити до правлячої коаліції не збираються.

На п’ятому і шостому місцях – партії ліворуч від центру. Тільки в одній екологія на першому місці, а соціальні проблеми – на другому. В іншій – навпаки, спочатку «демократичний соціалізм», а потім – екосоціалізм. Це Зелений союз (або просто Зелені) – 13 депутатів (–7) та Лівий альянс (Лівий союз, Союз лівих сил, просто Ліві) – 11 місць (–5). «Нішеві» партії, що йдуть своїм електоральним коридором – по синусоїді. Минулого разу мали збільшення голосів на третину, тепер – падіння на ту ж третину.

І ще дві партії, традиційні молодші коаліційні партнери. Шведська народна партія – 9 депутатів і Християнські демократи – 5 місць. Це партії із «залізним», але невеликим електоратом. І кількість депутатських місць, отримуваних ними, багато років не змінюється. Ще важливо врахувати (у добу коаліційних переговорів кожен голос дорогий), що до фракції ШНП приєднується швед або шведка, обраний (обрана) на Аландських островах.

Ну й, так би мовити, «вишенька на торті» – 1 депутат від нещодавно створеної ліберальної правоцентристської партії Liike Nyt.

ДВА ВАРІАНТИ КОАЛІЦІЇ. ПЕРШИЙ – ПРАВІ СИЛИ. Є ОБМЕЖЕННЯ

Тепер можна розглядати коаліційний пасьянс. Отже, потрібно зібрати 101 депутатський мандат. Нагадаємо лідерів – Національна коаліція (Кокоомус) – 48, PS – 46 та СДП – 43. Правлячу коаліцію збиратимуть переможці – НК. Але як?

Поміж фотографій, зроблених після виборів, є одна символічна. Столики, за якими – лідери трьох партій. По краях – дві жінки з палаючими очима та блискучими посмішками (Санна Марін та Ріікка Пурра). А в центрі – не такий вже й веселий переможець Петтері Орпо. Він задумливо дивиться вгору, ніби питає в Неба, кого ж йому кликати до коаліції? Тому що разом – не вийде. Марін чітко заявила, що СДП не співпрацюватиме з PS через їхні погляди й висловлювання (які, за її словами, в деяких випадках доходять практично до расизму).

Відповідно, можливі два ядра коаліції. Права, НК+PS, у голосах це 48+46=94. Або ж право-ліва/синьо-червона, НК+СДП, що для початку становитиме 48+43=91 депутатський мандат.

Які є передумови та які перешкоди для таких зближень-відштовхувань? Правим досить просто домовлятися з економічних та екологічних питань. Але є й проблема – євроскептицизм та антимігрантська позиція PS. Відповідно, у разі союзу ПК+СДП – для Кокоомусу не дуже прийнятна щедра соціальна та екологічна політика соціал-демократів. Натомість – повне порозуміння у політиці щодо ЄС та мігрантів.

Крім того, у будь-якому разі Петтері Орпо потрібно ще десь шукати 10+ голосів. Центристи, як ми пам’ятаємо, одразу відпадають із усіма їхніми 23 голосами. Надійний молодший партнер для коаліції – це ШНП, саме ті 10 голосів. Малувато, «на межі». Та ще й Шведській народній партії непросто буде узгодити позиції з «Істинними фінами». І ще важчі, у разі правого ядра коаліції, можливості домовитися з PS – для ліво-екологічних партій: Зелених та/або Лівого союзу.

Виходить, що більш-менш надійним резервом правої коаліції є лише Християнські демократи та Liike Nyt. Але це в Едускунті 39 скликання – лише 6 голосів. Чого замало для отримання більшості. Таким чином, формування правої коаліції потребує складних, тонких переговорів, пошуку компромісів на треку «Істинних фінів». Але, можливо, така гра і варта зусиль. У майбутні складні, бурхливі роки багатьом не хотілося б, аби PS були поза правлячою коаліцією. Оскільки тоді висока ймовірність, що через чотири роки вони, з їхнім різким популізмом, нещадною критикою діючого уряду, взагалі можуть виграти вибори.

ДРУГИЙ ВАРІАНТ: ПРАВО-ЛІВА/СИНЬО-ЧЕРВОНА КОАЛІЦІЯ. СКЛАДНО

Право-ліве/синьо-червоне ядро коаліції арифметично виглядає більш виграшно, дає більше варіантів. Тоді, як кажуть експерти, з правого боку можна буде підтягнути технологічну ШНП, з лівого – Зелених (хоча і тут доведеться довго умовляти, оскільки через втрачені депутатські місця ця політсила також не прагне потрапити до правлячої коаліції). Проте тоді б утворилася надійна більшість – 114 голосів. При цьому внутрішній розклад правих і лівих усередині цієї більшості був би зважено гармонійний: НК+ШНП – 58; СДП+Зелені – 56. Тобто у правих, як у старших партнерів, нехай невелика, але все ж таки перевага.

Але й тут непросто – суперечки щодо соціально-економічної політики, а отже і фінансової сфери, можуть виявитися нерозв’язними. І тут існують негативні спогади. Чотири роки тому подібні дебати виявилися непродуктивними. Через це червоно-синя коаліція тоді не відбулася. А зараз, після найжорстокішої передвиборчої критики з боку правих соціал-демократичного соціального «марнотратства», домовитися буде ще складніше.

Тобто в результаті ситуація вимальовується не так, щоб тупикова, але дійсно непроста. Отже, коаліційні переговори можуть затягтися…

Та й традиційне останнє питання. А що всі ці підходи означають для нас, для України?

24 ЛЮТОГО ПРОБУДИЛО ЗГАДКУ ПРО ЗИМОВУ ВІЙНУ 1939-1940

І тут – невеликий відступ. У нас Фінляндію сприймають передусім як зразок – конкретний приклад того, як країна, що вирвалась із лап російської імперії, може досягти успіху. Стати номером один (або десь поблизу) у світових рейтингах – від боротьби з корупцією до «індексу щастя». Але це в сучасності.

В історичній сфері – складніше. З одного боку, Фінляндія – приклад успішного героїчного опору москві. З іншого боку – печію викликає термін «фінляндизація України» та й просто «фінляндизація». У нинішній політичній реальності Суомі – наслідки і того, й іншого парадоксально не просто співіснують, але й поєднуються, переплітаються. Одночасно: пам’ять про героїзм Зимової війни 1939-1940 рр. і складний досвід «фінляндизації». З одного боку, цінність державності, збереження ідентичності непорушна. Але з іншого – існує традиція вкрай обережного ставлення до східного сусіда, прагнення «не загострювати», використовуючи економічні вигоди сусідства з агресивною, але неповороткою країною.

4 квітня Фінляндія стає членом НАТО. Чому? Бо повномасштабне російське вторгнення в Україну розбудило історичну пам’ять Зимової війни. Соціологічні опитування одразу ж почали показувати дедалі більшу підтримку такого рішення. Лише 8 депутатів Едускунти проголосували проти вступу в Альянс (що негативно вплинуло на їхню популярність). Уявіть собі, варто було Санні Марін обережно сказати, що за певних обставин Фінляндія могла б розглянути питання передачі Україні своїх військових літаків (деякі українські ЗМІ одразу поквапилися написати «Фінляндія передає Україні літаки»), як на неї накинулися всі опоненти. Мовляв, вона недостатньо дбає про безпеку країни!..

ПІДТРИМКА УКРАЇНИ ЗАЛИШИТЬСЯ. А ДАЛІ – СПРАВА СТИЛЮ

Але тепер цей шлях пройдено. Входження до Альянсу з його статтею 5 про колективну самооборону дає відчуття безпеки. По тому деякі політики вже готові заводити стару шарманку: «Все одно нам нікуди не дітися від росії… Потрібно відновлювати якісь контакти з нею, треба відновлювати співпрацю в якихось сферах…». І це вже повернення історичної пам’яті іншого досвіду – «фінляндизації».

Якби на прем’єрському місці Санни Марін у 2022 році був інший фінський політик, він би теж засуджував російську агресію та підтримував Україну. Але, можливо, робив би це не так рішуче та різко, як вона. Марін народилася 1985 року. Навряд чи, бігаючи дівчиськом вулицями Гельсінкі та Пірккала, вона думала про Україну та її незалежність. Але пізніше, навчаючись в університеті в Тампере за спеціальністю «адміністративне управління», дівчина вже твердо знала, що Україна – це окрема держава, хай і уламок імперії. Тієї ж, що й Фінляндія. Тому Марін абсолютно вільна від комплексів «фінляндизації»…

Розглядаючи політику європейських країн, ми звикли, що промосковські сили організаційно оформлені у партійних рухах. У Фінляндії ситуація виглядає дещо інакше. Такі сили є в різних партіях – у пом’якшеному варіанті та з акцентом на такий собі «прагматизм короткої дії»: «Ми – за парасольку НАТО! Але ж це не суперечить співпраці зі Сходом…». За певних умов така «розпорошена» промосковськість теж може бути небезпечною для нас.

Проте важливо, що в умовах великої війни Санна Марін встановила високу планку – у підтримці України та у протидії країні-агресору. Без сумніву, після виборів цей напрямок збережеться, тим більше в країні, яка стала повноцінним членом Альянсу. Але в іншому – чекаємо деяких змін у нюансах, що залежить від конкретних політиків, їхнього політичного стилю та конфігурації нової коаліції, котра, зрештою, складеться.

Олег Кудрін, Рига