У попередньому матеріалі ми розглянули, як москва використовувала і до сьогодні пристосовує до своєї агресивної політики міфічне «право на збирання Русі», спадщину Рюриковичів. Сьогодні розберемо традиції використання кремлем ще абсурднішого «права на агресію», яке йде від Візантії, римських імператорів і Чингісхана. Що, відповідно, обумовлює претензії на землі як на схід від москви, так і на захід.

Вектори – на довгі наступні століття. Тому при розгляді цієї теми важливо співвідносити давні події із сучасністю. Адже кремль і тепер користується такою самою наступальною логікою.

ПАДІННЯ ОРДИ ТА ВІЗАНТІЇ ОДНОЧАСНІ З ПІДНЕСЕННЯМ МОСКВИ

Піднесення Москви збіглося з розколом Золотої Орди у середині XV століття і подальшим розгромом конкурентами його основного серединного ханства – Великої Орди (початок XVI століття). Це відкрило московському кремлю шлях для агресії на Сході. Завоювання західних уламків Монгольської імперії, держав, що застигли у своєму соціальному та технологічному розвитку, було невідворотнім. В історичній перспективі це давало кремлю надійний тил, стратегічно важливу просторову глибину для військового просування й у західному напрямку проти сильніших суперників у Європі.

У цей час сталася й інша важлива подія – падіння Константинополя, який був завойований османським султаном Мегмедом II (29 травня виповниться 570 років цієї події). На той час у Москви не було можливостей дістатися до уламків Візантійської імперії (цей час прийде за кілька століть). Однак з’явилася можливість претендувати на духовну спадщину Константинополя, Другого Риму. І навіть на заміщення його, спочатку – у самосприйнятті.

Для Москви статусність Константинопольського престолу церкви-матері підривалася відразу кількома обставинами. По-перше, її вимушеним підписанням у складних умовах Флорентійської унії з католикам (1439). Не додавало в очах московитів авторитету і те, що перший після падіння Царгорода Константинопольський патріарх був відразу ж зведений на престол (1453 р.) новим правителем, мусульманським султаном, який узяв титул «Цезаря Риму».

Пісочний годинник історії перевернувся. У минулому могутня Візантія опинилася приблизно у тому становищі, у якому східна Русь, Залісся було одне-два століття тому, що дозволило претендувати на символічний духовний спадок Другого Риму. І найперше Московії, яка, на відміну від інших православних країн, чиє прагнення говорити про свою спадкоємність в сенсі Третього Риму не підкріплювалося військовою силою, ставала дедалі сильнішою.

ІДЕЯ «МОСКВА – ТРЕТІЙ РИМ» – ІЗ ЩОЙНО ПІДКОРЕНОГО ПСКОВА

Мірою ослаблення Візантії ідея спадкоємності її слави, величі та духовної сили, «другого Константинополя»/«третього Риму» у східній Русі витала – й не обов’язково стосовно Москви. Історики припускають, що на це могли вплинути болгарські книжники, які тікали від османської влади. Тоді вони вже мали у вжитку образ «Царгорода Тирнова» (тодішня болгарська столиця).

Ідея ця визріла і отримала однозначну прописку, коли з’ясувалося, що саме Москва здобуває перемогу, захоплюючи інші землі, князівства, республіки. При цьому розоряє, переселяє їхню політичну еліту і, зрозуміло, передає її власність своїм московським «служивим людям». (На подив точно вже у третьому тисячолітті кремлівські правителі повторюють ті самі дії на тимчасово окупованих українських землях).

До того ж символічно дуже важливим був другий шлюб Івана III (батька Василя III і діда Івана IV Грозного) з племінницею останнього візантійського імператора – Софією (Зоєю) Палеолог (1472).

Ідея «Москва – Третій Рим» не так явно була викладена вже у рукописах «Російського хронографа» 1512 року. А залишитися в історії їй судилося у карбованому формулюванні псковського ченця Філофея «Москва – третій Рим, а четвертому не бути», у посланнях, звернених до великого князя московського Василя III. Показовим є час такого звернення – 1523-1524, через десятиліття після повалення Псковської республіки тим же Василем III, зняття вічового дзвону та оголошення всієї Псковщини «вотчиною» московського князя (1510 рік). У такому пастирському «зверненні зблизька» Філофея до самодержця, здається, можна віднайти особливий комплекс мешканця нещодавно приєднаної території – марнолюбне бажання стати більшим і вищим, повчаючи нового правителя і тим самим приєднуючись до його величі. (Півтора століття по тому, на жаль, щось схоже ми побачимо на київському прикладі).

У Філофея ця ідея мала радше філософський, тривожний, повчальний характер, з головною думкою – необхідністю зберігати благочестя, щоб не настав кінець світу (оскільки попередні «Рими» нібито впали від гріховності). Експансіоністське осмислення ідеї «Москва – третій Рим» буде затребуване пізніше, за Івана IV Грозного.

Важливо й те, що ця концепція узагальнила цілу низку інших легенд, які прив’язували московських Рюриковичів до Візантії. Про «білий клобук» імператора Костянтина Великого, який нібито потрапив через Новгород до московських митрополитів. І, звичайно ж, про царський вінець, нібито подарований великому князю київському Володимиру Всеволодовичу (Мономаху) його далеким родичем по матері – імператором Костянтином ІХ Мономахом! Пізніше це втілилося у фальсифікованому кремлівськими умільцями новоробі – вінчальній «шапці Мономаха» (її символічна важливість обґрунтовувалася тим, що московські Рюриковичі належали до гілки Мономаховичів).

ЩОСЬ НОВЕ – ОДНОСТАЙНІСТЬ ДУМОК МОСКОВСЬКИХ ЛІТОПИСІВ

У 1547 році Іван IV Грозний першим з московських правителів вінчався на царство – під тією ж «шапкою Мономаха». За Івана IV Грозного були завойовані Казанське, Астраханське, Сибірське ханства, взяті під контроль башкирські землі, частина Ногайської орди. Амбіційна і навіть зарозуміла політика велася і на західному напрямку (що в результаті вилилося у руйнівну і безглузду Лівонську війну).

Важливими були й супутні якісні зміни у московському суспільному житті того часу. Видатний дослідник давньої літератури Дмитро Лихачов писав, що на час правління Івана IV Грозного, у XVI столітті, кардинально змінилися давні принципи історичних творів на Русі:

«Літописці попередніх XI-XV століть тексти літописів, які вони використовували, переробляли вельми обережно. Вони намагалися зберегти тексти джерел. Тому у літописі не було єдиної авторської точки зору, а висловлювалися погляди багатьох авторів, які більш-менш поверхово редагувалися останнім з літописців, що об’єднував літописні тексти своїх попередників. У літописі до XVI століття панує багатоголосся».

Багатоголосся… Тепер же, під владою московського кремля, все звелося до двох нових принципів, які цілеспрямовано впроваджувалися зверху: «єдність точки зору на історичні події та єдність теми історичних творів». Що, звичайно ж, призводило до цілеспрямованої та одноманітної ідеалізації історії московської державності, яка розумілася як вся руська/російська історія…

У майбутньому саме така прикрашена москвоцентрична історія східної Європи, котра підгорнула під себе історію найдавнішої Русі (Київської, Новгородської), стала наративом, що домінує, головною парадигмою не тільки в росії-СРСР, а й у світі. (Не кажучи вже про те, що через століття така ж послідовно чітка регламентація історії, її ідеалізація будуть заново введені кремлем: у XX столітті за Сталіна і у XXI — за путіна).

ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ ВІД ПОЧАТКУ БРЕХАВ РІЗНЕ – У РІЗНІ БОКИ

Серед іншого, авторам та упорядникам літописів у XVI столітті важливо було показувати правильність, природність розростання нової держави – легітимність завойовницьких походів Москви. Дяки посольського приказу, посланці, дипломати мали, загалом, таке саме завдання, але з більшим урахуванням ситуативності – з ким, коли і як спілкуєшся.

Для обґрунтування східної експансії московська дипломатія натякала чи більш-менш прямо говорила про те, що Іван IV Грозний є чи то нащадком, чи спадкоємцем, чи якимось наступником Чингісхана та чингізидів. А якщо хтось із контрагентів не хотів сприймати такий аргумент, то пропонувалося нагадувати про військову силу Московії.

У результаті виходила своєрідна дипломатична гра у «я знаю, що ти знаєш, що я знаю», коли Москва нібито всерйоз говорила про Чингісханову спорідненість (наступництво) свого князя-царя, а нові васали зі східною словесною пишнотою з цим нібито погоджувалися.

При цьому не менш важливе й те, що, використовуючи такий підхід, Московія, по суті, прямо заявляла, що є наступницею Золотої Орди, Монгольської імперії (а не тільки Русі, Рюрика). Показово, що у наступні століття, коли слово «Європа» стало синонімом сили, військової могутності, ця теза – про пряме московське успадкування Орди – у московському/російському суспільному просторі практично вивітрилася (залишившись у вузькопрофільних працях істориків). Її місце посіла інша тема – об’ємні міркування про те, чому нові східні васали з розумінням ставилися до права на владу московського/петербурзького «білого царя».

Що стосується західного напрямку зовнішньої політики, то, як ми вже говорили, насамперед пред’являлися претензії на спадщину Русі та Рюрика. Мав кремль деяку спорідненість, різного ступеня близькості, і з двома візантійськими династіями. Але державі, що розширювалася такими швидкими темпами, і цього було замало. У «Сказанні про князів Володимирських» (написано до 1527 року) предком легендарного Рюрика оголошувався зовсім легендарний Прус, який нібито був… братом римського імператора Августа. Переконливо? Ну, як сказати… Оскільки на західному напрямку опоненти Москви були сильнішими, ніж на сході, то й віри у походження московських князів, царя від кесаря Августа Октавіана було зовсім мало.

Усе це є показовим саме собою – дві протилежні версії «права на агресію» висувалися Москвою одночасно – у двох напрямках, для двох різних аудиторій – на Сході та Заході. Тобто дві голови нового московського герба, двоголового орла, з самого початку звикли брехати різне – у різні боки.

Не менш важливою і довготривалою була третя брехня, що висувалася у той самий час.

АПРІОРНА БОГОПОДІБНІСТЬ ТА ПРАВЕДНІСТЬ ЦАРЯ-ЗЛОЧИНЦЯ

Опонентом Івана IV Грозного, найвідомішим московським політемігрантом того часу був Андрій Курбський. Ось що писав у першому ж листі до нього Іван IV Грозний: «А о безбожныхъ языцехъ, что и глаголити! Понеже те все царствии своими не владеютъ: какъ им повелятъ работные ихъ, тако и владеютъ. А российское самодержавство изначала сами владеютъ своими государствы, а не бояре и велможи!… еже от Бога данные намъ власти самимъ владети и не восхотехомъ подо властию быти попа и вашего злодеяния».

І це знову ж таки те, про що ми говорили у попередньому матеріалі — ординська матриця у правлінні московського престолу. Ми говорили, що московська Русь змінила владні традиції попередньої Русі – Київської. А Іван IV Грозний фіксує те, як московське принципове самодержавство відрізняється від країн на захід від нього, тобто європейських або у його поясненні – безбожних язицех. Але він це пояснює, звичайно, не ординською традицією, а Вищим рішенням, владою, отриманою безпосередньо від Бога.

В одному з наступних листів цар пише: «Якоже убо Июда злата ради преда Христа, тако же убо и вы наслаждения ради мира сего православное християнство и насъ, своихъ государей, предали есте, души свои забыв». Звідси наступний логічний крок: оскільки влада царя від Бога, то злочин проти государя (що тотожно його «государству») подібний до злочину проти Христа.

Важливою є теза, яка прижилася у російській історичній традиції. Згадаймо, наприклад, подію, яка відбулася півтора століття по тому – відхід Івана Мазепи від підпорядкування Петру І. У відповідь цар проголосив – проти канонічних правил – «анафему гетьману Мазепі» і наказав виготовити «Орден Юди». Також у сучасній історії РПЦ впливовою є секта царєбожників, яка проводить пряму паралель між подвигом Христа на хресті та «царем-спокутувачем» Миколою II (у цьому колі також багато прихильників канонізації Івана IV Грозного).

Повертаючись до Івана IV Грозного… Для поєднання ревної релігійності з показною і регулярною жорстокістю він мав системне обґрунтування. Грозний «переніс» на землю, в Московію та її ближні межі небесну ієрархію: цар – посланник Бога, легко порівнюваний з Христом, оточення – ангели та архангели, суть діяльності яких – беззавітне служіння. Тому все, що робить цар та його підручні, від початку є вірним, законним. Відповідно у своїх творах і своїй практиці Іван IV Грозний керувався розумінням: все, що проти волі царя – злочинне і заслуговує на найжорстокіше покарання у старозавітному дусі. А то й страшніше.

Завдяки такому підходу право на зовнішню експансію, східну чи західну, у Івана IV Грозного по-своєму гармонійно доповнилося так само абсолютним правом на внутрішню агресію. Тобто – спрямовану проти своїх підданих, давніх чи недавніх.

ІДЕЯ БОГОПОДІБНОГО ВОЛОДАРЯ + ТРЕТІЙ РИМ = НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШЕ

А тепер підіб’ємо підсумки у розгляді цих трьох ідей, що отримали розвиток у Московії XVI століття – як вони вплинули на історію росії, як трансформувалися і як впливають на сьогоднішнє буття.

Ми вже казали, що претензії Москви по лінії Орди, чингізидів пізніше були менш популярні, маловідомі. Щодо східних володінь з часом частіше стали використовуватися не прямі поняття на кшталт «підкорення Сибіру», а нейтральні – «просування», «освоєння» Сибіру та Далекого Сходу чи більш вишукане ломоносовське «приростання Сибіром» російської могутності.

Цікаво, що, коли у ХХ столітті на тому ж східному напрямку оформилася концепція євразійства (у різних її варіантах), то акцент був уже зовсім інший: велична неповторність євразійської цивілізації з її російським ядром і союзництво Русі та Орди у протистоянні Заходу. Тобто парадоксально східний вектор кремля відбився від стратегічної глибини московитської Азії, щоби потім бити у західному напрямку.

Претензії на спадщину кесаря Августа у традиціях російської агресивності також відмерли. А ось територіальні претензії на візантійську спадщину, «Другий Рим», з боку «Третього Риму» матеріалізувалися, ожили у XVIII столітті і ставали дедалі більш зухвалими для іншого світу. По суті, повторювалася історія із Золотою Ордою. Мірою того, як слабшала Османська імперія, апетити росії, тепер уже петербурзької, зростали. Недаремно у XVIII-XIX століттях великих князів Романових модно було називати Костянтинами – з думкою про трон Константинополя. Й остання війна за Босфор і Дарданелли, що її розпочали у 1914 році, закінчилася для імперії катастрофою. (А перед тим ще була мінікатастрофа 1905 року на Сході, коли з-за спини Китайської імперії, що слабшала, раптом виглянула Японська, котра набирала сили).

Але найбільш тривалою, впливовою і небезпечною стала містична концепція абсолютної влади московського правителя, уявлення про її якесь надприродне єство. Її стійкість не була похитнута у Московії, росії династичною кризою, Смутою і Земським собором, який вибрав нову династію Романових. Надмірними та гідними осуду видавалися окремі владні прояви Івана IV Грозного, але не абсолютистське право на них. Відповідно у московській/російській традиції, на відміну від європейської, спроби приборкати абсолютизм, ввести його в рамки конституційної монархії були невдалими.

Можливо, так сталося ще й тому, що ідея божественно самодержавної влади переплелася з концепцією «Третього Риму», візантійської спадщини та стала складовою поглядів про особливу роль росії, російського народу у світовій історії – російського месіанства. На тлі уявлень про себе як про Святу Русь така логіка була природною: богоподібному цареві відповідає народ-богоносець… У тому чи іншому вигляді ця народно-вождистська ідея пройшла крізь століття і дійшла до сьогодення: «Якщо не путін, то хто?», «Є путін – є росія, немає путіна – немає росії». І в росії сьогодні (за підтримки «россии сегодня/ Russia Today») основна маса населення цілком згодна з правом лідера починати і вести агресивні війни.

Наступного разу ми розглянемо те, як обґрунтовувалося право на агресію в радянський період російської історії.

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига