Рада Безпеки ООН – головний міжнародний орган, що відповідає за безпеку в світі, виявляється, функціонує не зовсім законно. Ця істина не лише лякає гравців світової політики – про неї воліють не говорити, навіть не помічати її в самому Радбезі. Діяльність цього органу, який завжди апелює у своїх рішеннях до міжнародного права, у її нинішньому складі не передбачена ані статутом ООН, ані будь-якими іншими міжнародно-правовими актами. Росія, яка вважається постійним членом Ради Безпеки, не має для цього жодних правових підстав.

НЕСТАТУТНИЙ ЧЛЕН

Організація Об’єднаних Націй була заснована в 1945 році після Другої світової війни на підставі Хартії Об’єднаних Націй, яку назувають Статутом ООН. 

Статут визначає такі цілі ООН: підтримувати міжнародний мир і безпеку, розвивати дружні відносини між націями, здійснювати міжнародне співробітництво у розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також бути центром узгодження дій націй у досягненні цих спільних цілей.

До складу ООН входять держави-засновниці організації й ті країни, котрі вступили в Організацію після 1945 року.

Серед засновниць ООН – Союз Радянських Соціалістичних Республік (припинив існування), Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка пізніше змінила свою назву на Україна, Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (Білорусь), Австралія, Бразилія, США, Індія, Греція, ФРН, Велика Британія, Китайська Народна Республіка (до 1971 року – Китайська Республіка) тощо. Засновували ООН і держави, які зникли з політичної карти світу – головним чином через розпад або злиття з іншими країнами. Так, країна-засновниця ООН Німецька Демократична Республіка почила в бозі 1990 року, успішно возз’єднавшись із Федеративною Республікою Німеччина.

Чимало країн канули в Лету через їхній розпад на дрібніші державні утворення. Скажімо, Чехословаччина розділилася на Чехію та Словаччину 1992 року. Союзна Республіка Югославія болісно розвалювалася протягом 1992-2006 років, і на її теренах постали Словенія, Сербія, Хорватія, Північна Македонія (спочатку Македонія), Боснія і Герцеговина, Чорногорія. Врешті, у 1990-1991 роках припинив своє існування Союз Радянських Соціалістичних Республік, давши життя новоутвореним Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Російській Федерації, Україні, Білорусі, Молдові, Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Узбекистану, Таджикистану, Туркменістану та Киргизстану.

Усі зниклі держави, ясна річ, вибули зі складу ООН, а новонароджені – вступили в організацію відповідно до порядку, передбаченого Статутом ООН.

Головним органом ООН є Генеральна Асамблея, до якої входять усі держави-члени. Питаннями безпеки та підтримання миру уповноважена займатися Рада Безпеки, склад та діяльність якої чітко прописані в Статуті ООН.

Загалом до складу Ради Безпеки ООН входять 15 країн-членів – 5 постійних, а також 10 непостійних, які обираються Генеральною Асамблеєю ООН на два роки (по п’ять щороку) від різних груп країн. Нині країни Східної Європи в Радбезі представляє Естонія. Росія вважається постійним членом. Постійні члени мають «право вето», тобто можуть заблокувати будь-яке рішення Радбезу, чим постійно користується РФ при розгляді питань, пов’язаних з її агресією проти України.

Водночас стаття 23 Статуту проголошує: «Рада Безпеки складається з п’ятнадцяти членів Організації. Китайська Республіка, Франція, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Сполучене Королівство Великобританії й Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки є постійними членами Ради Безпеки».

Росії в переліку країн немає…

Більше того, виявляється, перебування Росії в самій ООН не регламентоване жодним документом. Утворена у 1991 році держава офіційно досі не вступила до цієї найважливішої міжнародної організації, яка налічує майже дві сотні членів.

ПРОЦЕДУРА ОДНА НА ВСІХ

Усі країни, котрі поставали на карті світу після заснування ООН, вступали в організацію. Процедура прийому нових членів чітко прописана в статуті ООН: за рекомендацією Радбезу за вступ мають проголосувати дві третини складу Генасамблеї. Так, після краху соціалістичного блоку всі новостворені країни набули членство в ООН, за трьома винятками.

Україна та Білорусь після розпаду СРСР не вступали в Організацію, оскільки вже були її членами, більше того, разом з СРСР та рештою 48 державами є її засновницями.

Як вони стали суб’єктами міжнародного права в 1945 році – це окрема тема, але формально після зникнення Радянського Союзу вони залишалися тими самими державами, що й у 1945 році, коли створювалася ООН, тільки трохи змінили назву, що трапляється доволі часто. Україна та Білорусь не припиняли своє існування, а разом з Росією підписали документ про денонсацію Договору про утворення СРСР від 30 грудня 1922 року, тобто, вийшовши з нього, поклали край Радянському Союзові.

А третій виняток – з міжнародним правом явно не дружить.

Росія, яка вийшла з Договору про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і не була членом ООН, раптом зайняла місце неіснуючої держави. Причому іншим це зробити, як, наприклад, союзу Сербії з Чорногорією зайняти місце Югославії, не дозволила.

Більше того, всупереч Статутові ООН, РФ стала виконувати роль Радянського Союзу в Раді Безпеки як її постійний член!

Проте жодного рішення ані про вступ РФ до ООН, ані про обрання її до Ради Безпеки Генасамблея не ухвалювала.

Щоб переконатися в цьому, постійний представник України при ООН Сергій Кислиця надіслав запит до секретаріату з проханням надати відомості про всі зміни до Статуту ООН. Секретаріат повідомив, що остання зміна вносилася 1973 року, тобто ще коли вихід Росії із союзного договору нікому й у найстрашніших кошмарах не снився.

1991 року Радянський Сою зник як фактично, так і де-юре. Припинили функціонування всі тодішні союзні органи влади – Президент СРСР, З’їзд народних депутатів СРСР, Верховна Рада СРСР, Кабінет Міністрів СРСР тощо. РФ перебрала на себе частину міжнародних зобов’язань колишнього СРСР – але це її добра воля, з якої аж ніяк не випливає, що Росія – це союз п’ятнадцяти радянських республік.

Крах СРСР не можна порівнювати, скажімо з руйнацією колоніальних утворень на кшталт Великої Британії. Вихід держав з Британської імперії – це саме вихід, і не має нічого спільного з тим, що відбулося 8 грудня 1991 року, коли держави-засновниці Союзу – Білорусія, Росія та Україна – денонсували договір про його заснування і створили міждержавне утворення – Співдружність незалежних держав.

ТАБЛИЧКА З НАЗВОЮ – НЕ ДОКУМЕНТ

Те, що король голий, явно бачили всі, але не наважувалися про це говорити вголос. Українська делегація при ООН вказала на це, заявивши очевидне.

Російська Федерація не береться легітимізувати свою присутність серед постійних членів Ради Безпеки ООН, оскільки проводить агресивну політику щодо інших держав і не може розраховувати на підтримку двох третин членів, як це передбачено статутом, заявив у грудні з трибуни Генеральної Асамблеї Сергій Кислиця.

«Російська Федерація протягом тридцяти років утримувала свої війська на чужих територіях, згодом окупувала їх, намагаючись незаконно анексувати, здійснювала воєнну агресію, збивала цивільні літаки, здійснювала грубі порушення прав людини на окупованих територіях, убивала тисячі іноземних військових і цивільних осіб, вела війни проти власного народу в Чечні й у сусідніх країнах», – сказав він.

Саме тому, за словами Кислиці, Росія «всі ці довгі й криваві десятиліття так і не наважилася узаконити свою присутність у Раді Безпеки».

Він нагадав, що стаття 23 Статуту ООН проголошує, що постійним членом Радбезу є СРСР, а не Російська Федерація.

«Бути законним членом Ради Безпеки не означає попросити секретаріат ООН покласти перед вами табличку з вашим ім’ям, – звернувся Кислиця до представників РФ. – Це означає набагато більше. Насправді, це означає взяти на себе зобов’язання, поважати їх і поводитися відповідно».

За словами постпреда, це також означає припинити агресивну мілітаристську політику, окупацію чужих територій, убивство іноземних громадян, не вести воєн. Тільки тоді Організація Об’єднаних Націй зможе віддати дві третини голосів, як передбачає статут, за те, «щоб де-факто присутність Росії в Раді Безпеки стала членством де-юре».

Про цю міжнародно-правову діру заявив і колишній керівник секретаріату Ради Безпеки Олександр Мацука.

«Як же РФ опинилася в РБ та чи законно вона обіймає місце її постійного члена? – написав він у статті для видання ПіК. – Кожного разу, коли порушується це питання, РФ посилається на рішення Ради глав держав СНД від 21 грудня 1991 року про підтримку Російської Федерації «в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включно з постійним членством у Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях».

Уже 24 грудня 1991 року глава РФ Борис Єльцин повідомив Генерального секретаря ООН, що Російська Федерація «продовжує членство» СРСР в ООН та в Раді Безпеки за підтримки країн СНД.

Так, ніби в Раду Безпеки ООН постійних членів можуть делегувати групи країн. Насправді нічого подібного в статуті не передбачено. Аби Росія стала постійним членом Радбезу, вона спочатку має стати членом ООН, пройшовши всі процедури, як це роблять інші країни. Лише після того Генасамблея двома третинами голосів може внести зміни до статуту.

Мацука цитує професора-міжнародника Володимира Василенка, який зазначає: «Усі пішли шляхом найменшого опору. Був консенсус і між державами колишнього СРСР, і між постійними членами РБ ООН, і між країнами-членами Організації. Був консенсус і в секретаріаті самої ООН». Країни СНД хотіли зберегти добрі відносини з РФ. А для інших заміна таблички «СРСР» на «Російська Федерація» означала врегулювання міжнародного статусу країни з великим ядерним арсеналом, задоволення її претензій на статус «великої держави» та розв’язання проблеми вакантного місця в РБ ООН.

Відтак, за мовчазної згоди світової спільноти, зазначає Мацука, відбулася де-факто легітимізація членства Росії в ООН. А от легалізації так і не сталося через брак будь-яких правових підстав та формальних рішень уповноважених органів.

КИТАЙСЬКИЙ ПРЕЦЕДЕНТ

В історії Радбезу було, коли постійний член змінив устрій і лад, і для підтвердження правонаступності потрібна була спеціальна резолюція Генеральної Асамблеї ООН. Ідеться про Китай, який мав статус постійного члена Радбезу від моменту заснування Організації під назвою Китайська Республіка. Але в 1949 році владу в Китаї взяла Компартія на чолі з Мао Цзедуном, а Китайська Республіка перемістилася на острів Тайвань. Понад двадцять років новостворена Китайська Народна Республіка доводила, що вона власне і є Китаєм, тільки з іншим режимом і назвою.

Генасамблея 1971 року більш як двома третинами голосів ухвалила рішення на користь КНР «Відновлення законних прав Китайської Народної Республіки в Організації Об’єднаних Націй», що підірвало міжнародно-правовий статус Китайської Республіки, більше відомої як Тайвань.

Китай, на відміну від Радянського Союзу, не припиняв своє існування. Там змінилася влада завдяки вибору самих китайців.

А Росія як самостійне державне утворення, суб’єкт міжнародного права народилася 1991 року. Доти вона таким суб’єктом не була навіть на папері.

НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Ця діра не лише підриває порядок у світі, що будується на міжнародному праві.

Неадекватність російської політики, яка видає із себе потужного геополітичного гравця, стає зрозумілою і пояснюваною, якщо взяти до уваги цей правовий провал.

Світ не може втримувати порядок, що будується на міжнародному праві, якщо той, хто нібито стежить за цим порядком, не має для цього правових підстав і сам його порушує.

Поки що впливові гравці на міжнародній арені оминають цю тему. Адже якщо визнати, що Росія незаконно вершить долі світу, голосуючи в Радбезі, висуваючи якісь ініціативи й накладаючи вето на рішення, це означало б визнати й незаконність дій самої ООН. Але й виправляти цю прогалину не поспішають, бо для цього, знову ж таки, треба визнати її наявність.

Але нам, Україні, своє робить…

Зараз переглянути статус Росії в ООН практично неможливо через позицію інших членів Ради Безпеки, які не готові до реформи цього органу з остраху втратити свій ексклюзивний статус в ООН, вважає Мацука. «Проте й нехтування правилами та міжнародним правом пробачати Москві не можна. Тим більше, що після грубих порушень росіянами міжнародного права – агресії проти України, окупації Криму та участі у війні в Сирії – їм не те що за столом РБ ООН не місце, їх і на поріг пускати на варто», – зазначає він. РФ продовжує сидіти в РБ та ветує проєкти резолюцій, серед яких і такі, де вона сама є стороною конфлікту або активно розпалює його, як у Сирії, Боснії та Герцеговині, Україні та Грузії. Так, у 2001 році путінська Росія 25 разів, найчастіше з усіх членів РБ, застосовувала право вето (США – 14 разів), пригадує колишній глава секретаріату Радбезу.

Очевидно, Україна як держава, що найбільше постраждала від російської агресивної політики, має постійно привертати увагу світової спільноти до незаконності членства РФ у Радбезі ООН.

На думку Мацуки, Україні варто відкликати (можливо, разом із Грузією та Молдовою) свій підпис під згаданим рішенням Ради глав держав СНД від 21 грудня 1991 року й повідомити про це Генерального секретаря ООН. Надалі щоразу, коли РФ застосовуватиме право вето в Радбезі або голосуватиме проти українських резолюцій, надсилати на ім’я голови РБ лист щодо відсутності права Росії на місце постійного члена Ради безпеки та нелегітимності її членства в організації. «Заяви забуваються, а листи до голови РБ публікуються як офіційні документи й залишаються назавжди», – вважає Мацука.

Професор Василенко пропонує звернутися через Генасамблею до Міжнародного суду ООН з проханням дати консультативний висновок про те, чи було дотримано Статут ООН при оформленні членства РФ в Організації і чи є підстави для її постійного членства в Раді Безпеки.

Напевне, цю тему слід було б «популяризувати» й поза межами ООН. Наприклад, залучити відомі юридичні компанії, аби вони зробили свій авторитетний висновок. Врешті, на таку благородну справу, піар навколо цього питання – слід залучити й лобістські організації. Правових наслідків це, звісно, не матиме, але змінюватиме суспільну думку, що врешті зламає консенсус щодо шахрайського захоплення Росією місця в Радбезі.

*   *   *

Порушення українською делегацією цієї теми з трибуни Генеральної Асамблеї в грудні 2021 року можна вважати стартом того очищення, яке найбільша і найвпливовіша міжнародна організація має врешті здійснити. Нестатутний член або має стати статутним, пройшовши всі передбачені для цього процедури, або перестати бути членом. Звісно, Росія боїться і того, й іншого. Але її фобії не можуть бути причиною для ігнорування усталеного порядку.

Україна цей процес розпочала.  

Володимир Ільченко, Нью-Йорк