Наш співрозмовник на Ризькій конференції з безпеки, професор латвійського Brīvā universitāte/Вільного університету, політолог Сергій Медведєв здобув першу базову освіту на журфаку МДУ. Після чого навчався у Карловому університеті у Празі та у магістратурі Колумбійського університету у Нью-Йорку. Завдяки такому поєднанню він став не просто серйозним вченим-гуманітарієм, а й дуже хорошим популяризатором, журналістом, який вміє говорити про складні речі просто, захоплююче та системно.

Попрацювавши десять років у європейських країнах – Італії, Фінляндії, Німеччині, – 2004-го Медведєв повернувся до росії. І займався там просвітництвом як педагог, як журналіст, викладаючи антитоталітарний погляд на суспільне життя. Але, на жаль, репресивна система перемогла. Медведєв, до речі, переконаний у тому, що нинішній режим, який склався в росії, можна вважати фашистським чи навіть нацистським.

СИСТЕМНА ПОМИЛКА КРЕМЛЯ – ІДЕОЛОГІЯ ОБРАЗИ, РЕВАНШУ

— З певного часу в кремлі все пішло «не в той бік». Рішення, що приймаються з тактичних міркувань, призводять до неминучої стратегічної поразки. Чи можете ви стисло викласти черговість і логіку таких помилкових рішень?

— Як на мене, все очевидно. Першим і найважливішим з помилкових рішень був вибір путіна в 1999 році — Єльциним і єльцинською сім’єю. Виявилося, що ця людина зуміла дуже чітко відбудувати репресивний апарат, традиційні структури російського імперіалізму, щоб воскресити російського левіафана, російську державу в усій її історичній повноті і в усій імперській злості. Путін, звісно, опортуніст, йому важлива власна влада. Але починав він як людина, котра намагається щось реформувати – на початку 2000-х. Десь року до 2002-го все видавалося більш-менш стабільним. Він дружив з Америкою, точилися навіть розмови про можливе членство в НАТО, Євросоюзі.

Мені здається, щось почало змінюватися або, можливо, став виявлятися його давній план, старі образи десь 2003 року (справа ЮКОСу). І вже точно – 2004-го, коли путін сказав, що Захід стоїть за терористичними актами у Беслані. 2005 року путін заявив, що розпад срср був найбільшою геополітичною катастрофою. Тоді ж він починає вірити… Точніше він вірив завжди, але відтоді це стає його основним драйвером – ніби колективний Захід хоче ослаблення, поразки та розчленування росії. Відповідно росія приречена вести вічну війну із Заходом за місце у світі, за світове панування. Далі – 2007 рік, мюнхенська промова, тобто вже повністю сформована програма. 2008-й – агресія, вторгнення до Грузії. Ну і понеслося – подальші віхи вам відомі… І це вже головна системна помилка кремля – відправна ідеологія російської образи, вічного протистояння росії із Заходом, ідеологія імперського реваншу.

— Яке місце у всьому цьому посідає Україна?

— У путіна якась особлива психологічна схибленість на Україні, майже, як було у Гітлера на євреях. Для путіна українець – це уособлення зради. Ось як у німців з євреями була ідея Dolchstoss, «удару в спину» (усталений вираз, дослівно – «удар кинджалом», – ред.) єврейської буржуазії, через що Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні. Для путіна такий само Dolchstoss, «удар у спину», завдала Україна. І звідси таке ставлення до неї. Тим більше, що ми бачимо приклади путінської поведінки. Вона така – спецслужбістська: не вибачати своїм, мститися своїм, убивати їх. Україна ж вважалася «своєю» – одна із «засновниць» держави, одна із внутрішніх частин імперії та радянського союзу… Гадаю, це сягає ще першого Майдану, 2004 року. Вже той Майдан уклався для путіна в контекст кольорових революцій. І виник абсолютно дикий страх перед ними. В Україні почали вбачати революційний елемент, який має бути задушений. І далі його обсесією (розлад психіки, що проявляється у нав’язливих ідеях – ред.), його манією стає власне українська державність. Дедалі частіше звучать путінські заяви, які до 2020 років вилилися вже в цілісну концепцію заперечення існування України – як держави, як мови, як історії, як культури. Тобто це склалося в абсолютно цілісну нацистську ідеологію, яку сприйняла російська еліта. Ідеологія «Україна як антиросія». Відповідно, у їхньому розумінні з’явилася необхідність деукраїнізації… Я намагався раніше знаходити якісь визначення, щоб цього не говорити, але тепер доводиться сказати: це чистої води нацизм.

МОЖНА ГОВОРИТИ ПРО РОСІЙСЬКИЙ КАРГО-КУЛЬТ ФАШИЗМУ

— Формулювання, подібне до відомої статті Снайдера «Ми маємо сказати це: Росія – фашистська». Тобто в суперечках, які зараз точаться, чи можна вважати росію фашистською/нацистською країною, ви на стороні тих, хто згоден із цим?

– Однозначно! І — так, у цьому питанні я радше з Тімоті Снайдером – це фашизм. Можна говорити про шизофашизм. Я сам кажу про каргофашизм, тобто російський карго-культ фашизму. Можна говорити про ретрофашизм. Снайдер говорить про рашизм. Так, можливо, «рашизм» – таке певною мірою цивілізаційне визначення. Борис Пастухов (російський політолог, аналітик – ред.) щодо сучасної росії сказав, що це вже перехід від фашизму до нацизму… Коли ми бачимо, що росія творить з українцями на окупованих територіях… Це справді фізичне знищення. Нині це просто бомбардування цілої нації, знищення людей, житлової інфраструктури міст. Показовими є також фільтрації, які відбуваються у таборах: як там виокремлюють людей, які мають українські татуювання. Як виявляють учителів української мови. Як ґвалтують українок із обґрунтуванням, щоб вони «українців більше не народжували». Або почитати статтю Тімофєя Сєргєйцева у квітні на державному ресурсі РІА Новости vserez.html – ред.). Це все – хімічно чистий нацизм, зразки якого можна знайти у 1930-х роках, що йде ще від якогось варіанта «расової теорії».

Вся ця ідея антиукраїнства вилилася в цілісну ідеологію. І треба визнати, що вона не тільки путінська, а великою мірою властива, як не парадоксально, великій частині населення росії. Незважаючи на те, що Україна такий близький народ, стільки споріднених зв’язків… І Україна завжди відігравала вагому роль у радянській історії – зокрема як важлива складова радянської еліти… Але знову ж таки, можливо, саме через цю близькість нинішня росія – у своєму фашистському вигляді – побачила в Україні «іншого» (тобто системного ворога – ред.).

Я за двадцять років життя в росії в XXI столітті бачив дуже багато зневаги, нерозуміння та почуття переваги щодо України – навіть у дуже освічених людей. Мене це з роками дедалі більше і більше бентежило – ось це ось неймовірно глибоко вкорінене антиукраїнство. Яке проривалося, зокрема, у відомих віршах Бродського – це вже в зовсім мерзенній, огидній формі. Але навіть окрім цього… почуття легкої зневаги щодо України, Києва, мови – воно було властиве російській культурі завжди.

РОСІЯ БУЛА ЗВИЧАЙНИМ КОЛОНІАЛІСТОМ У СВОЇЙ ІМПЕРІЇ

— У світі є концепції орієнталізму, постколоніалізму, культури скасування… Можна з них іронізувати, висміюючи перегини. Але у колишніх імперіях на Заході про це думають, сперечаються. А в росії, здається, це зовсім не відрефлексовано. Немає зовсім погляду на себе як на імперію – з точки зору колишніх колоній.

— Так, ця парадигма в росії відхиляється ще й на хвилі загального заперечення всього західного ліволіберального дискурсу – політкоректності, толерантності, фемінізму, постколоніальності, постпатріархальності. Це все заперечується на рівні такої приблизно спрощеної риторики – «це все ваші західні штучки – ”батько №1, батько №2”, із цього росте ваше ЛГБТ”…

Звісно, російську культуру треба переоцінювати з погляду теорії колоніалізму, постколоніальності. У відносинах росії з іншими націями імперії існує внутрішня, глибоко прописана колоніальність та імперськість росіян. Це, безумовно, справедливо і щодо України, тому що те, що відбувається зараз в Україні, – це антиколоніальна революція. І політична, і військова, і культурна. А для росії це важкий період усвідомлення свого… Ні, поки що не «усвідомлення», поки що є лише часткова військова поразка. У майбутньому відбудеться усвідомлення свого агресивного колоніалізму. Нині це тільки починає відбуватися.

— Але й на Заході щодо росії це, здається, практично не відрефлексовано. Зараз тільки починається перегляд давніх шаблонів про загадкову російську душу і винятково прекрасну російську культуру.

— Так, ви маєте рацію — на Заході це теж поки що не усвідомлено. Є стереотип, що колоніаліст – це «біла людина» з одного боку, з другого – північноамериканські індіанці, індіанці Центральної Америки, австралійські аборигени, африканські племена. Але те саме потрібно бачити і у випадку з росією. Олександр Еткінд дуже добре показав це у своїй книзі («Внутрішня колонізація. Імперський досвід Росії», 2013 – ред.). Що росія була таким само колоніалістом щодо всіх підкорених народів імперії. І зараз ми чітко, мабуть, розуміємо це – стосовно білоруського, українського етносу. Звісно, у цій перспективі треба переосмислювати і Голодомор, й інші акти геноциду стосовно України.

Олег Кудрін, Рига.

Фото: Валдіс Кауліньш