Буковина – один з прикладів розірваних культурних просторів

Імперія – вона ж не тільки про уніфікацію культур, вона ще й про розірвані культурні простори – тим більше якщо цей культурний простір перетинається межами союзних республік, і тим більше, якщо культурний і цивілізаційний простір, ще нещодавно спільний, перетинається кордонами різних країн. А громадяни, які мають історичне та культурне вогнище за межами імперії, як правило, вже самим фактом свого походження неблагонадійні й їхнє місце – у якомусь там будбаті.

В Україні таких розірваних культурних просторів – безліч, і Буковина лише один із прикладів, але дуже показовий. За часів Австро-Угорщини у регіоні тривала боротьба між румунським та австро-німецьким цивілізаційним впливом й представники інших народів Буковини могли хіба що обрати свій бік барикад у непростому прагненні зберегти власну ідентичність. 

Історія сім’ї Кобилянських тому добрий приклад. Батько великої письменниці, як відомо, втратив роботу тому, що намагався зберегти німецький (а не румунський) характер освітнього процесу. А сама Ольга Кобилянська зробила свідомий вибір на користь української культурної ідентичності та вивчила українську мову, щоб нею писати.

Тим не менш, ця боротьба відбувалася у цілісному регіоні – й тому буковинські національні громади, румуни, українці, німці або євреї, теж являли собою єдине ціле. 

Після Другої Світової війни ситуація змінилася, якщо не назавжди, то дуже надовго. Частина Буковини з центром у Чернівцях – місті, яке було збудовано саме з претензією на австрійський імперський вплив – увійшла до складу Української РСР, тобто Радянського Союзу. А частина Буковини з центром у Сучаві – історичному магніті румунської культури – залишилася у складі Румунії, яка опинилася серед країн “народної демократії”. 

Але у цьому таборі сателітів Москви Румунія з часів останнього комуністичного диктатора Ніколає Чаушеску грала особливу роль – якби всередині, але водночас і зовні. 

Таким чином, про саму Румунію у СРСР було куди менше інформації, ніж про ту ж Польщу чи Чехословаччину – інтерес до цієї “ніби братської” країни просто не заохочувався, як не заохочувався інтерес до Югославії Йосипа Броз Тіто. 

Втім, навіть якщо ти хотів дізнатися щось про Румунію самостійно, який у тебе був шанс? На сторінках ілюстрованого щомісячника “Румыния”, який розповсюджувався у Радянському Союзі російською мовою, можна було побачити нескінченні зображення президента СРР Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени, члена політичного виконкому ЦК РКП, “академіка, доктора, інженера” та фактичної співправительки. Культурні матеріали, як правило, були відповідної епосі Чаушеску якості.

В результаті колись загальний культурний простір – а побачити цю спільність дуже просто, хоч би просто прочитавши біографію тієї ж Ольги Кобилянської – був розірваний та забутий. 

Вперше я усвідомив цю цілісність Буковини, коли побачив у одній із польських книгарень путівник по регіону. По всьому регіону. Подорож румунською та українською Буковиною одночасно.

Навіть під час підготовки до такої подорожі – а це був уже 2005 рік – я зіткнувся з сюрпризом. Я отримував візу до Румунії у посольстві в Москві й коли спілкувався зі співробітником посольства, своїм добрим знайомим, виявив, що і він про українську Буковину знає не більше, ніж я про румунську, що для нього Буковина це, звичайно ж, Сучава, а не Чернівці. 

Вже у Румунії відкриття йшли одне за одним. Екскурсовод, здібний хлопець, який, здається, вперше працював із гостями з України, вирішив звозити нас на службу до українського села неподалік кордону. І я раптом зрозумів, що жителі цього села, яким до України було, як кажуть, рукою подати, десятиліттями жили у відриві від країни, мовою якої вони говорять та моляться. 

Для російської служби Радіо Свобода я робив програму про Буковину і записав розмову з одним із представників громади липован – простіше кажучи, російських старообрядців, які рятувалися у регіоні спочатку від царського режиму, а потім уже й від Радянської влади. 

Історичний центр старообрядців – село Біла Криниця – знаходиться взагалі-то на території України, біля кордону з Румунією, тому цю групу і називають старообрядцями білокриницької згоди. Однак для мого співрозмовника Біла Криниця була дуже далеко, наче на іншій планеті. 

І так – про що не поговори, ніби я не на машині з Чернівців приїхав, а на далекомагістральному лайнері прилетів.

Не треба нагадувати, що реального цивілізаційного, культурного та політичного зближення між Румунією та Україною не відбулося досі, сусідні країни продовжують залишатися ніби на дистанції одна від одної – а отже, кордон продовжує проходити по самому тілу Буковини. 

І коли мене запитують, чому Україна має повернутися не просто до Європи, а й до центральної Європи, я завжди відповідаю: ось тому.

Заради цілісності.

Віталій Портников

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства