Українська влада демонструє, що всерйоз взялася за олігархів. Сигнал про необхідність обмежити вплив олігархів в Україні нинішня адміністрація США доносить до Києва на всіх рівнях. Володимир Зеленський запропонував підготувати законопроєкт про статус олігархів, у якому буде враховано американський досвід.

Під час візиту до Києва державний секретар США Ентоні Блінкен сказав прямо: «Існує загроза зсередини – це корупція, олігархи та інші особи, які ставлять свої інтереси вище інтересів українського народу».

Він не називав імен, адже йдеться не про конкретних осіб, а про умови, які дають їм змогу диктувати свої правила завдяки доступові до влади, а також просувати в Україні інтереси Росії.

Останні події довкола «непотоплюваного» Віктора Медведчука, який завжди добре почувався при всіх владах, та й щодо інших олігархів, засвідчили, що в Києві сигнал зрозуміли. За словами міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, закон про олігархів, що його пропонує ухвалити Зеленський, ґрунтуватиметься «на підходах американського антитрастового закону, щоб привести більше справедливості й конкуренції на українські ринки».

Що це за досвід? Чим допекли Америці її олігархи і як вона з ними боролася в минулому і продовжує це робити зараз?

ЗАКОН, ЯКОМУ 130 РОКІВ

Американці на федеральному рівні взялися за своїх олігархів ще 130 років тому, хоча такого слова не вживали. 1890 року Конгрес одноголосно ухвалив так званий Акт Шермана, названий на честь його ініціатора – лідера фракції республіканців у Сенаті Джона Шермана. Закон забороняв перешкоджання свободі торгівлі шляхом створення монополій (трастів) та будь-яку змову між підприємцями щодо демпінгу, преференцій, витіснення конкурентів. Такі дії вважалися злочинними, за них передбачалися накладення штрафів, конфіскація майна й ув’язнення до 10 років. Закон чинний і досі. Скажімо, у 80-х роках його застосовували для боротьби з монополією на ринку телекомунікацій США.

Усупереч можливому уявленню, концентрація виробництв у трастах призвела до різкого падіння цін на деякі товари, подекуди на 35-40 відсотків. Республіканець Шерман виступив на захист підприємців, котрі страждали від здешевлення нафтопродуктів. Нафтопідприємець Джон Рокфеллер, маючи справу з великими обсягами нафти, почав використовувати для її транспортування замість бочок цистерни, які сам виробляв, і користувався величезними знижками від залізниці. Закон Шермана забороняв транспортникам давати знижку за перевезення нафти в цистернах.

До монополізованих галузей Конгрес відніс виробництво нафти й нафтопродуктів, вугілля, тростинового цукру, сталі, залізничних рейок, цинку, джуту, бавовняної олії, шкіри.

Виробництво в цих галузях зростало шаленими темпами, а ціни падали, від чого потерпали дрібніші, менш ефективні виробники.

За законом, трасти, які монополізували ринки, підлягають розформуванню, подрібненню на підприємства, що конкурують між собою і не мають єдиного центру управління.

Акт, ухвалений за президента Бенджаміна Гаррісона, було спрямовано проти вже створених монополій, головним чином проти нафтового олігарха Рокфеллера.

Проте на той час закон задіяний не був. Про нього згадав наступний президент – Теодор Рузвельт – 1900 року, коли вирішив поставити на місце Рокфеллера.

РУЗВЕЛЬТ ПРОТИ РОКФЕЛЛЕРА

Джон Рокфеллер, який став першим доларовим мільярдером у світі, створив компанію Standart Oil, сконцентрувавши у своїх руках підприємства з видобутку, транспортування, переробки й продажу нафти і нафтопродуктів. Рокфеллер не гребував нічим, вдавався до заниження цін, залякування конкурентів, підкупу транспортних компаній, наймав бандитів для приборкання надто впертих. Урешті став контролювати 90% ринку нафти у США.

Як і українські олігархи, він мав своє лобі в парламенті, фінансував одночасно і Республіканську, і Демократичну партії, мав агентів у слідчих органах, які вели справу проти нього. Навіть мав «свого» президента – республіканця Вільяма Мак-Кінлі, кампанію якого фінансував. Наступник Мак-Кінлі республіканець Теодор Рузвельт теж брав гроші у Рокфеллера на свою виборчу кампанію, та оскільки прийшов до влади на гаслах боротьби з олігархом, то справді оголосив її. Ставлення до Рокфеллера в американському суспільстві на той час було вкрай негативне.

1911 року рішенням Верховного суду Standart Oil було розділено на дрібніші компанії, хоча тоді жартували, що Рокфеллер від цього нічого не програв, за винятком витрат на зміну вивісок.

1914 року Акт Шермана було доповнено Актом Клейтона, спрямованим на захист дрібного підприємництва від обмежень, що їх встановлювали великі компанії. Цей закон чіткіше формулював, що таке «незаконне обмеження торгівлі», і забороняв цінову дискримінацію (надання преференцій окремим покупцям), а також продаж продукції тим дилерам, котрі зобов’язувалися не торгувати товарами конкурентів.

Більш як за двадцять років, у 1936-му, Конгрес ухвалив третій антитрастовий закон – Акт Робінсона–Петмана, який передбачав переслідування за заподіяння конкурентам будь-якої шкоди.

Ці три акти та деякі поправки до них і становлять законодавчу основу антитрастового регулювання у США.

Попри кепське ставлення суспільства до Рокфеллера за його життя, він увійшов у історію радше з позитивним іміджем – як один із творців американської економіки. Завдяки йому постала ціла галузь, яка залишається однією з провідних у США й донині. Наступниця Standard Oil, відома під назвою ExxonMobil, є однією з найбільших нафтових компаній у світі. Крім того, підприємець створив Фонд Рокфеллера, який фінансує чимало напрямів у культурі, освіті, соціальній сфері, зокрема проєкти боротьби з бідністю.

ХТО КОМУ ОЛІГАРХ

Ще один раунд протистояння з олігархами припав на період президентства іншого Рузвельта – Франкліна, того самого, який керував країною під час Другої світової війни. Прийшовши до влади 1933 року під час Великої депресії, президент-демократ ініціював велику кількість законодавчих актів, які посилювали роль федерального уряду в управлінні економікою, — так званий «Новий курс». Олігархи чинили запеклий опір нововведенням, які, однак, були скасовані наступниками Рузвельта.

Щоправда, немає однозначної оцінки «Нового курсу» з погляду того, чи він допоміг Америці вийти з кризи, чи навпаки – уповільнив цей вихід. Демократи вважають, що допоміг, республіканці – протилежної думки.

Згодом боротьба з олігархами перейшла радше в політичну площину.

Дослідники та журналісти, котрі є прихильниками Демократичної партії, звинувачують Республіканську в прихильності до олігархів.

На думку автора книжки «Як Південь виграв Громадянську війну: олігархія, демократія і продовження боротьби за Душу Америки» історика Хезера Річардсона, американські олігархи схильні до расизму та расової нерівності, відповідно республіканці, які за ними стоять, відмовляються від расового лібералізму.

«Сили, котрі потребують демократичних змін, виходять на вулиці й протестують проти жорстокості поліції та расової нерівності, тоді як олігархія процвітає», — зазначає автор, аналізуючи масові заворушення у 2020 році у зв’язку з убивством поліцейським чорношкірого Джорджа Флойда.

У розділеному на прихильників республіканців і демократів американському суспільстві немає єдиної думки, кого відносити до олігархів, оскільки це слово має відверто негативне забарвлення. Як правило, демократи активно використовують «антиолігархічну» риторику під час виборчих кампаній.

Професор політології, директор програми досліджень щодо рівності та глобалізації Північно-Західного університету Джеффрі Вінтерз зазначає: «Олігархи – це люди, основним джерелом політичної влади яких є багатство. Це визначення датується тисячоліттями. Присутність олігархів створює серйозні проблеми для демократії, легітимність якої заснована на фундаментальних принципах рівності, таких як одна людина — один голос. Як і всі решта, олігарх отримує лише один голос у День виборів. Але на відміну від звичайних виборців, може дати шалену кількість голосів…»

Американські олігархи, за словами професора, заявляють «без натяку на іронію», що єдиний спосіб послабити зазіхання великого капіталу на американську політику – це обрати у владу багатіїв, які можуть ігнорувати олігархів і реально служити пересічним громадянам. Тобто довірити олігархам порятунок від олігархії.

Популярний американський радіоведучий Том Гартманн у характерній для лібералів манері у своїй книжці «Прихована історія американської олігархії» переконує в наявності змови олігархів.

«Олігархи-мільярдери хочуть володіти нашою республікою, і вони майже досягли цього завдяки законам і рішенням Верховного суду, які вони фактично купили. Вони привели були Трампа і його політичних союзників до влади й підтримують велику мережу аналітичних центрів, публікацій та соціальних мереж…» — пише він.

За його словами, подібно до того, як потрясіння від обвалу фондового ринку 1929 року розбудило Америку перед кричущою нерівністю і викраденням демократії олігархами того покоління, пандемія коронавірусу 2020 року оголила те, як сильно олігархи розграбували економічну систему нашої країни, розпатрали урядові установи й розікрали статки колишнього середнього класу.

Тож на сьогодні розмови про олігархів по суті є елементом політичної боротьби між демократами і республіканцями.

За даними «Форбс», у США найбільша кількість доларових мільярдерів у світі – 565. З десяти найбагатших людей світу семеро – американці: Джефф Безос (Amazon.com), Білл Гейтс (Microsoft), Воррен Баффетт (Berkshire Hathaway), Ларрі Еліссон (Oracle), Марк Цукерберг (Facebook), Майкл Блумберг (Bloombrg), Ларрі Пейдж (Google).

Більшість із них не є олігархами в класичному розумінні цього слова. Єдиний виняток – колишній мер Нью-Йорка Блумберг, який устиг побувати в лавах і республіканців, і демократів.

ЧИМ УКРАЇНСЬКІ МІЛЬЯРДЕРИ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ВІД АМЕРИКАНСЬКИХ?

«Олігархи — явище інтернаціональне, хоча вони й мають національні особливості, що робить їх дуже різними, — зазначив у коментарі Укрінформу історик і журналіст Джордж Саєвич. – Американські олігархи істотно відрізняються від українських. В історичному плані американські олігархи творили економіку, збагачувалися, примножуючи національне багатство, а відтак здобували вплив на владу. Українські – навпаки: через доступ до влади, національних ресурсів, діставали можливість збагачуватися.

Олігархи в Україні постали в результаті розвалу соціалістичної системи, коли значна частина державного майна перейшла в їхню власність. Вони й далі продовжують ставитися до державного бюджету як до джерела збагачення. Крім того, їхній бізнес часто пов’язаний з російським, особливо з нафтогазовим, і вони залежні від Росії.

Їхні американські «колеги» багатіли передусім за рахунок пільг і переваг, які їм давали інші бізнесмени – через змову, з якою боровся уряд. Масовий споживач навіть вигравав від тієї змови, бо вона сприяла зниженню цін, чим розоряла конкурентів або змушувала їх піддаватися диктатові олігархів.

Українські скоробагатьки, займаючи монопольне становище на ринку нафтопродуктів, авіаперевезень, сталі тощо, навпаки, тримають високі ціни, від чого страждає кінцевий споживач.

Щодо Джона Рокфеллера, то він, по суті, створив нафтопереробну промисловість Сполучених Штатів. Компанія Standard Oil охоплювала нафтовидобувні підприємства, трубопроводи, залізниці, нафтопереробні заводи, бензозаправки тощо. Рокфеллер зростив могутню монополію, при цьому знищував конкурентів, підкуповував суддів, місцевих прокурорів, чиновників, використовував силу проти страйкарів.

Теодор Рузвельт, застосувавши антитрастовий закон проти імперії Рокфеллера, боровся з монополією, впливом однією особи на економіку, а не з розкраданням національного багатства. Врешті суд розчленував Standard Oil на 34 менші компанії.

Американські мільярдери створили  економіку Сполучених Штатів: Рокфеллер – нафтову галузь, Ендрю Карнегі – металургійну, Генрі Форд – автомобільну, Александр Белл – телекомунікаційну. Завдяки ним Америка стала найпотужнішою економікою у світі. Усі мільярдери величезні кошти витрачали й витрачають на благодійність.

На сьогодні у США, на відміну від України, немає причин боротися з олігархами як явищем. Хоча в минулому це було справді потрібно».

Володимир Ільченко, Нью-Йорк