Захопленість кремлівського керівництва і особисто путіна історією, пошук у ній обґрунтувань для агресивної політики та підстав для пропаганди, носить у росії хворобливий характер. Це неодноразово відзначалося аналітиками і, здається, вже потребує особливого, окремого визначення, яке б зафіксувало суть явища.

ДВОЛИКИЙ ЯНУС КРЕМЛЯ: І ОФІЦЕР КДБ, І АЯТОЛА

Після початку повномасштабного вторгнення в Україну російський публіцист, аналітик Володимир Пастухов запропонував з еміграції образ, який став популярним: «У нас сьогодні путін існує як дволикий Янус. У путіна зараз два обличчя. Одне – офіцера КДБ, та інше обличчя – аятоли Хомейні. Залежно від того, яким обличчям він повернутий до співрозмовників, співрозмовник будує сценарій майбутнього».

За десять днів аналітик зробив уточнення, яке стосувалося вже не тільки другого обличчя «аятоли путіна», а й подібних облич із путінського оточення. За словами Пастухова, після протестів 2011 року і на тлі московських заворушень 2019-го, білоруського повстання-2020, сталося таке:

«Значна частина кремлівської еліти виявилася ідеологічно індоктринованою православним фундаменталізмом (у його постмодерністській неосталіністській версії). У самому путіні мало що залишилося від образу «хрещеного» (в сенсі – глави мафії, — ред.) невеликої, але міцно збитої «сім’ї». Зате він став дуже схожим на проповідника середньовічного релігійного ордену.

Це перетворення, яке переважно залишилося непоміченим, частково пояснює, чому повномасштабне вторгнення в Україну стало для багатьох шоковою несподіванкою. Те, що ніколи не зробив би підполковник КДБ путін, не роздумуючи зробив «аятола путін». Це означає, що й надалі логіка дій путіна неминуче залишатиметься ірраціональною, тобто мотивованою більшою мірою ідеологічними химерами, ніж прагматичними уподобаннями».

У попередніх матеріалах ми говорили про побєдобєсну єресь від патріарха кирила, про генетичне побєдобєсіє від президента путіна. І ці поняття дуже добре вписуються в більш загальні визначення, дані Пастуховим – «православний фундаменталізм у його постмодерністській неосталіністській версії», «ідеологічні химери середньовічного релігійного ордену». Але в них можна побачити й інше явище – перетворення на предмет культу не лише «перемоги», «переможності», а й минулого, як такого, всієї історії православної росії.

ХОДОРКОВСЬКИЙ ПРО МІСІЮ ВОЛОДИМИРА, НАТЯГНУТУ НА ГОЛОВУ

Цікавою є також реакція Михайла Ходорковського на прохання прокоментувати пастуховські тези:

«Немає прямого переходу <…> до аятоли. Є бандит, який залишається бандитом, який, як і величезна кількість людей похилого віку, шукає місію, щоб знайти в себе в душі щось важливе, заради чого все це було. Ось цю місію він собі знайшов у якості князя Володимира, якого мало не на голову собі нагромадив. Чи є він аятолою? Я гадаю, це деяке художнє перебільшення. Він не настільки ідеологічний, він просто знайшов собі місію, яка в його голові, в його душі перекриває весь той досить брудний і безглуздий шлях, яким він іде останні <…> 15-20 років».

Показово, що ніби заперечуючи, Ходорковський по суті погодився з Пастуховим, спростовуючи лише ступінь путінського фанатизму («ідеологічності»). Ну так, не аятола, але носій місії [святого рівноапостольного] князя Володимира, натягнутої на голову. Та якщо є усвідомлена пацієнтом місія такого рівня величі й складності, то є віра у своє призначення – у те, що він зможе її переможно виконати.

Тож питання не в тому, чи велика різниця між визначеннями Пастухова та Ходорковського, а в тому, чи є вона взагалі? Схоже, тут лише стилістична відмінність у образних системах: а) аятола Хомейні, який наприкінці ХХ століття почав повертати середньовіччя до сучасної розвиненої країни; б) середньовічний князь Володимир, якого місіонерськи переносять на початок XXI століття.

Однак, уявіть собі, існує факт, заява, простір – цілий, можна сказати, шар реальності, котрий гармонійно поєднує в собі обидві ці образні системи.

ПУТІН ПРО ТЕ, НА ЩО ПОТРІБНО МОЛИТИСЯ В «РОСІЙСЬКІЙ МЕЦЦІ»

У 2017 році путін відвідав музей-заповідник «Херсонес Таврійський» в окупованому Криму, який на той час розбудовувався з імперською розкішшю (і, зрозуміло, зі шкодою для безцінної історичної пам’ятки). Президент росії скромно визначив це місце як «російську Мекку». Абсурдне, здавалося б, визначення – адже згідно з легендами, історичними міфами, які надихають, князь Володимир хрестився там, відкинувши серед інших й ісламський вибір. Але виявляється, що в путінському божевіллі є своя система.

«Тут треба створювати російську Мекку. Справа не в тому, що князь Володимир осьде хрестився, а в тому, що після цього почалося тут зміцнення централізованої російської держави». Президент додав, що на базі єдиного ринку, спільної мови, спільної віри та влади князя було створено «єдину національну російську державу та, по суті, російську націю». «Місце, де ми зараз перебуваємо, має унікальне значення для нашої держави, нашого народу та для нашої державності», – пояснив путін.

Отже, православ’я в сакральності цього місця (Херсонес) та цієї постаті (князь Володимир) другорядне. Головне, згідно з путіним, початок централізованої держави з єдиновладдям її правителя. Саме тому «російська Мекка». І саме на це потрібно молитися в ній насамперед. Ще більш вражає в перерахуванні сутностей, для яких Херсонес має унікальне значення, те, що путін вказав і «державу», і «державність», близькі за змістом поняття. Але так і не сказав, власне, про віру!

З огляду на це, поняття «російська Мекка» переходить в іншу площину. Схоже, основне значення метафори – не в порівнянні авраамічних релігій, а в аналогії між державними утвореннями. Просто путін проговорився про свої мрії про якийсь «російський халіфат»: успішний, культурний, переможний. Такий, що розширюється! (Пам’ятаєте слова заступника глави МЗС росії рябкова за півтора місяця до великої війни: «НАТО треба збирати манатки і вирушати на рубежі 1997 року»). І все це – у XXI столітті, але в категоріях середньовіччя: без дурниць демократії, лібералізму, фемінізму, ЛГБТ+… І з єдиною священною мовою в основі – російською (інші – як виживатимуть).

Таке бачення вождя – не так антихристиянське, як надрелігійне. Але водночас – і квазірелігійне: обґрунтована історично віра у потужну, переможну російську державність, котра всіх об’єднує. Я б запропонував назвати це історіобєсієм.

ДОРОГИЙ ПРОПАГАНДИСТ ВІД БОГА І ДЛЯ ВЛАДИ

Втім і тут без інструментального використання християнства не обійшлося. Забудовуванням «Херсонеса Таврійського» керує людина, яку називають «духовником путіна» і пророкують у наступники патріарха кирила – митрополит Псковський тихон (у миру – георгій шевкунов). Саме він за дорученням президента облаштовує у південному передмісті Херсонеса пропагандистський історико-археологічний парк, російську Мекку. І це не одноразове доручення, а планове, одне з багатьох.

Ще з 2013-2014 років шевкунов є організатором пропагандистських «історичних виставок», які регулярно відвідуються, рекламуються російським президентом. Першими були «Романови» (листопад-2013), потім – «Рюриковичі» (жовтень-2014). І тоді ж, 2014 року, щоби поставити роботу на конвеєр, було створено Фонд «Моя історія». Після прем’єри у москві численні виставки місіонерськи прокочують по всій країні. Тому у великих містах почали створювати спеціальні пропагандистські парки «росія – моя історія». На відповідному сайті можна ознайомитися з цими парками, відкритими вже в 24 містах ерефії: від Владивостока, Южно-Сахалінська та Якутська до Петербурга, Ростова-на-Дону та П’ятигорська. Для управління ними відгалужено окремий Фонд гуманітарних проєктів.

Найсвіжіший приклад пропагандистської агресивності – XXVIII за ліком виставка: «Україна. На переломах епох». Ця експозиція, яка обґрунтовує необхідність військового упокорення нашої країни, була показана в Манежі, біля стін кремля 4 листопада, в День народної єдності – з неодмінним відвідуванням путіна, що широко висвітлювалося. Потім там же, в Манежі, путін провів святкову зустріч із – через «та» (!) – «істориками ТА представниками традиційних релігій Росії». Далі прокат «переламаної України» заплановано у 15 містах росії.

За підрахунками, зробленими в розслідуванні «Пропагандист від бога», за кілька років на проєкти шевкунова та його Фонду «Моя історія» державою було витрачено щонайменше 20 мільярдів рублів (це вже сотні мільйонів доларів).

ГОЛОВНИЙ ІСТОРИК РФ – ДИРЕКТОР СЛУЖБИ ЗОВНІШНЬОЇ РОЗВІДКИ

Важливо розуміти, що шевкуновські проєкти, фонди виросли не на порожньому місці, а на ґрунті, угноєному історико-пропагандистськими структурами, які очолюють державні топ-чиновники. Паралельно з придушенням у 2012 році протестного руху було оперативно створено одразу дві організації: РІТ та РВІТ, російське історичне та російське військово-історичне товариство. Це структури не фейкові, а такі, що реально працюють на ідеологічному напрямі, з вагомими менеджерськими, продюсерськими можливостями і навіть контролюючими функціями. Головою РІТ (куди входять «найбільші академічні інститути, університети, музеї, архіви, бібліотеки») став тодішній глава державної думи, нинішній директор служби зовнішньої розвідки росії сергій наришкін. Голова РВІТ – тодішній міністр культури Володимир Мединський, нині радник президента, керівник російської делегації на березневих 2022 року переговорах з Україною.

Тоді ж, у грудні 2012-го у посланні федеральним зборам путін позначив курс на традиційні цінності росії, тобто взяті з історичного минулого. Так з’явилися розхапані на меми «духовні скрєпи» – те, що «завжди, у всі часи, історичні робило міцніше, сильніше, чим ми завжди пишалися».

Тут доречно згадати спостереження Пастухова, що після 2011 року – і до 2019-го «значна частина кремлівської еліти виявилася ідеологічно індоктринованою православним фундаменталізмом (у його постмодерністській неосталіністській версії)». Так от, ми бачимо механізми цього. У рамках підморожування росії після медведєвського «Свобода краще, ніж несвобода» з назаднього путінського 2012 року було різко посилено пропагандистську роботу на історичному напрямі.

Спочатку такий акцент на архаїку, дієвий історіоцентризм був просто інструментом, технологією у рамках стратегічних комунікацій. Але занурення у минуле, історична тема, розцвічена перемогами, здобутими, звісно, завдяки централізованій державності, стали трендом, модою. Особливо важливою, всеосяжною у зв’язку з тим, що на цей солодкий історичний наркотик першим підсів сам кремлівський правитель. А він – взірець для всіх!

ПОЧАТОК ПОБЄДОБЄСІЯ ЯК РЕАКЦІЯ НА «КОЛЬОРОВІ РЕВОЛЮЦІЇ»

Так, внесок путіна у становленні історіобєсія величезний, хоча сам шлях до історіоцентризму був непрямим, ситуативним. СНД та ЄврАзЕС, залишені у спадок Єльциним як інструмент відтворення імперії, восени 2003 року отримали перший важкий удар – від грузинської Революції троянд. За рік, восени-взимку 2004-2005 років, – ще більш важка і принизлива поразка від Помаранчевої революції. При цьому вже під час передвиборчого протистояння російські політтехнологи почали клеїти демократу та лібералу Ющенку ярлики «фашиста», «творця українського рейху». Тому побєдобєсіє, що розгорнулося в росії до 60-річчя перемоги, було значною мірою реакцією на дві «кольорові революції». Особливо – на Майдан, оскільки звинувачення грузинів у фашизмі повисали у повітрі, а в Україні ярлик «фашистів» було зручно клеїти на «бандерівців». Ось тут путін і освіжив у пам’яті шкільні уроки з історії. Причому, як середньої школи, так і Школи КДБ. Насамперед, на дві теми – «Велика Вітчизняна» та «Боротьба з “бандерівщиною”».

Як ми вже зазначали, наступний якісний стрибок у становленні історіобєсія стався також у результаті протестів, які, щоправда, не вдалися, російської Болотної/Снігової революції 2011-2012 рр. Робота РІТ, РВІТ, шевкуновські виставки давали путіну легкозасвоювані знання з усієї історії росії, російської імперії. Причому – приторочені до православної підкладки, що посилювало елемент сакрального, релігійного ставлення до історії російської державності. При цьому акцент робився не лише на Перемозі, а й на історії України, точніше на підборі аргументів для розвінчання її існування.

РОЛЬ КРЕМЛІВСЬКОГО ВОЖДЯ В ЗАТВЕРДЖЕННІ КУЛЬТУ ІСТОРІЇ

Всеросійська ейфорія після «кримнашу» (як, нібито, «відновленої справедливості») підтвердила путіну правильність історіоцентричної пропаганди з акцентом на право росії бути скрізь і захоплювати все. У процесі цього відбувалося щось на кшталт самоіндукції у фізиці. Коли ті, хто давали відмашку на розгортання агресивної пропаганди на історичному матеріалі, самі підпадали під її вплив.

Пізніше внаслідок бункерної коронавірусної самоізоляції інтерес путіна до історії загострився. А після перегляду шевкуновських виставок у диктатора виникло відчуття, що історія – це дуже просто, «кожен зможе». У 2020-2021 роках вийшли одразу три путінські «історичні» статті: дві – до ювілеїв «Великої Вітчизняної» та Перемоги, одна – «Про історичну єдність росіян та українців», яка була попередженням про війну (котре ми тоді не почули). Вождь робив це з неофітським захопленням і любов’ю, оскільки в ефірах анонсував із похвальбою: «Зараз працюю над статтею…».

Загалом акцент на архаїці, пошук ідеалу в історичному минулому – це природно для революційно-консервативних фашизму/нацизму. Але їм воно внутрішньо притаманне від початку, є складовою їхньої ідеології. У росії ж побєдобєсіє, що переростає в історіобєсіє, було оперативною реакцією на політичні провали або страткомівськими заходами задля запобігання ним. Тому, за відсутності інших «скріплювальних скрєп» та проєкту майбутнього, вони отримували гіпертрофоване вираження. Радість відкриття та правота неофітства сприяли їх перетворенню на квазірелігію. А якщо сприймати історію як ланцюг суцільних перемог, то історіобесіє та побєдобєсіє стають синонімами.

Ось у цьому напрямі путін і почав переоснащувати календар свят…

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига