8 серпня 2008 року – 08-08-08 — росія розв’язала бойові дії проти грузинської армії, яка намагалася приборкати сепаратистів на своїй законній території — у Південній Осетії. Росіяни назвали це «примушенням до миру» 100-тисячеа армія окупантів вдерлася в Грузію, піддали бомбардуванню та ракетним ударам не тільки військові об’єкти, але й житлові будинки. Світ здригнувся і, як належить, висловив «стурбованість», але не  зробив нічого, щоб покарати росію за цей очевидний акт державного тероризму. Маленька Грузія була змушена капітулювати перед монстром, чиї головорізи зупинилися в 30 кілометрах від столиці. Сепаратистські регіони, які знаходилися під прямим російським контролем, були визнані росією як незалежні держави. І це, як виявилося, отруїло атмосферу у всьому світі.

… А в 2014 році безпекової системи у Європі та світі просто не стало

Попередньо підсумуємо. Ще у 2008 році розшматування Грузії однією з найпотужніших у військовому плані держав світу, постійного члена Ради безпеки ООН за мовчазної згоди «стурбованих» спостерігачів, дало старт якісно новий етап у міжнародних відносинах. тоді Фактично, саме тоді, система безпеки у Європі та усьому світі дала глибоку тріщину. Захід закрив на злочин очі, бо просто не хотів цього бачити.

Насправді, система почала руйнуватися росіянами ще раніше, на зламі 80-х-90-х років. Але то була підготовка. Розпад Радянського Союзу, який можна було передбачити вже у 1989 році, супроводжувався низкою конфліктів у тоді ще радянських республіках, які згодом стали незалежними державами. Найгарячішими точками на карті Радянського Союзу стали кавказькі республіки, Литва, Латвія та Молдова. Влада в Москві ще тоді заклала вибухівку під намагання майбутніх незалежних держав зберегти свої кордони та убезпечити своїх громадян від майбутнього впливу та тиску російського великодержавного шовінізму.

А що Захід? Тривалий час він намагався не допустити розпаду СРСР та ігнорував прагнення республік до самостійності. В Європі та в Америці, ще плекали наївну надію на те, що демократичний устрій та вільний ринок, ще зроблять з росії «нормальну» державу. Втім, дехто «надіявся» за грубі російські гроші, яких в москві на таке діло не шкодували.

Між тим, Росія будь-якими методами намагалася втримати владу над радянською імперією, що стрімко розпадалася, бо це було не чиєсь прагнення, а об’єктивні наслідки історичного процесу. Москва ж робила своє: сепаратистські рухи, які підживлювалися СРСР/росією, зростали та зміцнювалися саме тоді, мов маленькі змії, вилуплюючись з «яєць» прорадянських та промосковських груп, товариств російської мови та подібних організацій, створених за підтримки та сприяння ГБ.

А згодом, Союз рухнув і крім усього іншого, радісного для світу і звільнених колоній, це ще означало, що вже не було потреби прикривати інтернаціоналістичною риторикою російський імперський шовінізм. Російські претензії на домінування над колишніми частинами імперії тепер нічого не стримувало.

Як путіну розв’язували руки

Намагання нових країн будувати незалежну політику, їхня орієнтація на Захід придушувалася погрозами застосування військової сили та економічним шантажем буквально з перших днів їхнього існування. Особливо це відчувалося в Грузії, яка в той час, постраждала від російської імперської політики чи не найбільше. Уже на початку 90-х, від неї було де-факто відірвано Абхазію та Південну Осетію, а у самій Грузії національно орієнтований уряд президента Гамсахурдія було повалено шляхом збройного заколоту, до влади приведено колишнього члена Політбюро ЦК КПРС Едуарда Шеварднадзе.

Здавалося, Грузія опинилася під повним контролем з боку росії. Проте, як завжди, москва не врахувала «фактор народу». Революція троянд 2003 року привела до влади опозицію на чолі з Міхаїлом Саакашвілі і нове керівництво взяло курс на модернізацію та вестернізацію Грузії. За допомогою західних союзників було проведено вражаючі реформи в економіці, оновлено державний апарат та силові структури. Грузія взяла курс на інтеграцію у Европейський Союз та НАТО.

Але розраховуючи на підтримку США, керівництво Грузії не врахувало консервативність мислення та енергетичну залежність Європи від росії. У квітні 2008 року саме європейські країни, з подачі давньої політичної партнерки путіна Ангели Меркель та його партнера  Ніколя Саркозі було відхилено заявки України та Грузії стосовно отримання плану дій щодо вступу до НАТО. Серпень 2008 року – розправа над Грузією та лютий-березень 2014-го, коли почалася анексія українських територій були закладені саме тоді, на квітневому саміт НАТО у Бухаресті. Російське керівництво зрозуміло це як видачу карт-бланшу на будь-які дії у відношенні до Грузії та України.

Чи розуміли на Захід, що розв’язуючи путіну та мєдвєдєву руки, допускаючи наругу над міжнародним правом, вони руйнують баланс сил у Європі та усьому світі? Напевно, ні. Завдання, яке ставив перед собою колективний Захід, полягало у збереженні тихого та мирного життя у своїх країнах, розширення ринків збуту, стале забезпечення своїх потреб російськими нафтою та газом.

Безкарність злочину обходиться дорого

Чим це закінчилося тоді для Грузії? Здача Заходом її інтересів на догоду москві призвела до того, що до влади у Грузії прийшла проросійська політична сила під проводом конкретного російського олігарха Бідзіни Іванішвілі, яка зруйнувала усі політичні досягнення його попередника. Як би ми не ставилися до діяльності Саакашвілі в Україні, але його роль у Грузії, без сумніву, була позитивною та реформаторською, спрямованою на отримання справжньої незалежності від кількасотлітнього домінування росії та російських інтересів.

Далі більше. Безкарність росії та мовчазне прийняття результатів її агресії проти Грузії спонукали російське керівництво до ще більш агресивної політики. Якщо ми згадаємо тодішні висловлювання очільників росії – у їхній риториці наскрізною тезою звучало несприйняття ані української, ані грузинських демократичних революції, трояндової та помаранчевої. Вросії вирішили і затвердили, що ці революції інспіровані ззовні, є штучними та спрямовані проти росії та російських інтересів.

Певний сенс в цих розмірковуваннях був, адже грузини і українці демонстрували росіянам «з вулиці», що у них режим, який не відбиває народних прагнень, може бути повалений внаслідок масового народного виступу. Недарма ж уряд Іванішвілі де-юре ані відносини дипломатичні з росією не відновив, ані курсу на ЄС та НАТО не зрікся.

Але «справу» було вже зроблено. Російська агресія проти демократичної Грузії та млява реакція Заходу, який знаходився у полоні старих стереотипів про «сфери впливу» та «зони життєвих інтересів», надала російському імперіалізму не тільки час для накопичення сил для нової агресії. Спроби не помічати відродження агресивного монстра воскресили у хворій уяві путіна з його гоп-компанією подохлу ялтинсько-потсдамську повоєнну конструкцію світового порядку, з розподілом на сфери впливу двох світових систем.

Водночас Захід чомусь забув про Хельсінкські угоди та про принцип, за яким велика європейська війна виключається і не може розпочатися за означенням. За часів холодної війни Європа виключалася великими державами з зони можливого конфлікту. Протистояння двох систем велося виключно у політичній та ідеологічній сфері, зрідка спалахуючи конфліктами далеко за межами Півночі. Затуливши очі на війну у Грузії, Європа й надалі тримала їх примруженими щодо втручання росії у внутрішні справи країн, з якими вона межує.

Умиротворити росію означає перемогти росію

Тож наступною жертвою стала Україна. Анексією Криму, створенням сепаратистських заповідників на Донбасі росія «покарала» Україну за другий Майдан. Коли Україна, майже з практично знищеною російськими агентами армією, почала, все ж таки, чинити відчайдушний спротив Росії, Захід знову зайняв нейтральну (точніше – страусячу) позицію, знову намагаючись умиротворити росію тепер уже за рахунок українських територій. Мінські угоди були тим самим умиротворенням а-ля Кушнер-Саркозі у випадку Грузії-2008, тільки з новими фігурантами від Заходу – Олландом та Меркель.

путін знову відчув себе всемогутнім, отримав можливість диктувати свої умови. Санкції, що їх застосував Захід, майже не вплинули на економіку росії, не змусили її знизити рівень агресивності ані в риториці, ані у практичних діях. Тепер, коли у 2022-му, санкціє Заходу стали на щось схожі, список реальних обмежень, що їх зазнала економіка агресора, викликав законне запитання: а що ж то було раніше за санкції, з яким росія дедалі більше нахабніла, втручаючись у громадянську війну в Сирії, вичавлюючи західні країни з Лівії та Малі, підтримуючи режими Мадуро у Венесуелі та Ина в Північній Кореї.

Навіть об’єднавшись у підтримці України, колективний Захід у питаннях санкційного тиску та поставок зброї для України ще досить довго намагався застосовувати доросії спроби умиротворення у стилі якщо не Мюнхену зразка 1938 року, то поведінки у стилі часів берлінської кризи 1948-49 років. Звісно, нині поток зброх і допомоги Україні наростає, але зберігається враження, що захід досі боїться росїї та її керівництва, яке цілком професійно удає своє безумство, іншими словами, відсутність гальм.

Так, уже заявляючи, що росію потрібно перемогти на полі бою, Захід з не надто великою охотою погоджується на  поставки зброї, яка здатна забезпечити таку перемогу. Здається, сьогодні, коли російсько-українська війна триває вже майже півроку, коли остаточно зрозуміло, що Україна не збирається капітулювати та погоджуватися на російські умови припинення бойових дій, коли українці продемонстрували, що вони мають невичерпний запас рішучості та мужності  – вже час визначитися у ставленні до агресора та порушника міжнародного права. Але «дух Мюнхена» живий,  незважаючи на прориви у форматі Рамштайн і американський ленд-ліз.

Росія не зупиниться, поки її не зупинять. Те, що Україна сьогодні б’ється за Європу та захищає Європу від росії – це не фігура мови, а фактичний стан речей, який випливає з усіх попередніх кроків та злочинів кремлівського режиму. Переможе Україна – переможе і Грузія, і Європа, і весь вільний світ

Дмитро Редько, Київ