Ольга Соляж – полька з українським корінням. Військові прозвали її «Отаманшею». З 2014 року допомагала бійцям батальйону «Айдар», а нині опікується окремою бригадою ТрО міста Дніпро.

Ми познайомилися з нею на одному з полігонів, де проходять військові навчання. Ольга привезла хлопцям ГАЗ-66. Ті кажуть, що річ дуже необхідна, і знайти її – був ще той виклик.

Машина висока, всюдихід, і цим вона цінна, пояснюють військові.

Оля жартома додає, що ГАЗ-66 – це єдина річ, яка вдалась «совдепії». Аби її купити, вона проводила аукціони.

«Зараз є спад рівня пожертв, тож проводимо аукціони. Ми продавали на аукціонах різні предмети: від шевронів, книжок, вишиванок до тубусів. Але зараз уже не можна тубуси перевозити через кордон. Наприклад, за марку з «рускім кораблем» отримала 5000 євро. За словник української мови, 10-ти чи 12-томник, точно не згадаю, – 1500 євро. Шеврон віддала за 100 доларів, хоча в Україні його можна було б за 100 гривень купити. Люди купують, хоча знають, що ціна перевищує реальну вартість предмета. Але розуміють, що таким чином вони допомагають», – говорить волонтерка.

Нам дуже швидко показують довгоочікуваний ГАЗ-66, який Оля пригнала з Карпат. Потім техніку ховають, аби не помітили ворожі «пташки».

ДАВАТИ ВУДОЧКУ, А НЕ РИБКУ

— Я громадянка Польщі, народилася в Польщі, і батьки мої так само. Я вивчила українську мову, вільно говорю нею й пишу. Я вважаю, що це моя війна. Росія – це імперська країна і буде завжди ворогом. Зараз унікальний момент, коли реально ми можемо позбутися такого ворога. Я розумію, що це робиться руками українців, і це страшно. Та якби не наша допомога і підтримка, то Україні було б іще набагато складніше, – каже Ольга.

Раніше вона допомагала різним бригадам, але потім зрозуміла, що краще сфокусуватися на одній. Вона знає потреби бійців, і така співпраця є більш ефективною.

— Зараз дуже багато волонтерів з Польщі й взагалі зі світу допомагають українській армії. І я вважаю, що іншого варіанту немає. 24 лютого 2022 року, коли я зранку прокинулась і дізналась про повномасштабне вторгнення, протягом півгодини вже почала збирати кошти на українську армію. Я одразу позиціонувала себе і фонд, який заснувала в Польші, як такий, що буде допомагати українській армії, бо завжди вважала, що треба давати «вудочку, а не рибку», – каже співрозмовниця.

Вона пояснює, що живе на кордоні з Перемишлем і бачила на початку великої війни сотні тисяч переселенців. Проте бачила і системну підтримку для них з боку польської держави, допомогу різних, в тому числі й міжнародних організацій.

— Я не хочу допомагати біженцям. Якщо буду це робити, то всю свою енергію скерую на «рибку». Треба допомагати армії, щоб допомогти виграти в цій війні і щоб біженці могли повернутися додому, – пояснює Ольга.

Після повномасштабного російського нападу вона приїхала до України вже в кінці лютого — на початку березня. Говорить, страху не було зовсім. Було розуміння того, що треба діяти, допомагати і немає часу на емоції, сльози, зайві думки.

— Я розуміла, що війна буде довгою. Нагадаю, що з 2014 року є волонтером. Тож мала розуміння, що все не скінчиться так просто, – додає Оля.

ДОПОМОГА НА МІЛЬЙОН ДОЛАРІВ

У лютому-березні 2022-го вона привозила військовим каски, броники, машини, одяг, взуття, медичні засоби, аптечки, оптику, тепловізори, сухпайки, приціли. Зараз везе дрони, рації, акумулятори до них.

— Рації – це, по суті, вуха: якщо хлопці не мають засобів зв’язку, то не можуть нормально воювати, – пояснює.

Також вона придбала крутезний дрон, який не можуть заглушити ворожі засоби РЕБ. Хлопці попросили не називати «пташку», але говорять, що вона вкрай необхідна і дорога.

Командир роти на позивний «Монах» знає волонтерку з 2014 року. Говорить, що в неї «чуйка» на різні військові новинки.

— У 2014 році привезла планшети з бойовою системою управління «Кропива», дальноміри. Одягла нас, забезпечила медициною, касками, засобами захисту. Ми подали “Отаманшу” на нагородження орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Знаємо, що це рішення приймається на рівні Президента. Для нас Оля – це символ нашого спротиву. Вона ніколи не здасться. Тож сподіваємось, що нас почують в Офісі Президента», – каже військовий.

Вона порахувала, що привезла українським військовим допомоги вже на понад 1 млн доларів. Каже, що намагається завжди відправити подяки та маленькі подарунки тим, хто робив пожертви.

— Я купую прапори, і хлопці підписують їх. Треба, аби люди відчували вдячність. Багато людей на початку кинулись допомагати, але зацікавлення спадає трошки, – каже.

МРІЯ – ЦЕНТР РЕАБІЛІТАЦІЇ

Оля з гордістю носить кулон з тризубом, який сама називає жетоном, – подарунок хлопців.

— На ньому моє ім’я, прізвище і група крові. Хлопці подарували мені його на день народження. Дизайн розробила донька одного з бійців, яка вчиться в Академії мистецтв. Вони замовили, і ювелір зробив. Я його ношу з вдячністю. Це реліквія, подарована багатьма хлопцями, і це важливо. Я почуваюсь українкою, – говорить волонтерка, показуючи подарунок.

Дизайн жетона зробила донька військового на позивний «Покемон», дуже близького Оліного товариша.

— Він один з п’ятьох, максимум десятьох хлопців, з якими я була найближча. Він загинув у кінці травня. Я не встигла приїхати на панахиду. Для мене його смерть дуже важка. Навіть зараз про нього думаю – і сльози душать, а в горлі ком, – каже Оля.

Додає, що важко переживає втрати, може кілька днів не виходити з дому.

Вона має дуже амбітну мрію – відкрити в Польщі центр психологічної реабілітації для військових. Знає фахівців, які займаються такими травмами. А от фінанси треба буде шукати, адже знайти гроші для проєктів, пов’язаних з цивільними, – одна справа, а з військовими все не так легко.

— Я приїжджаю до військових і деякий час перебуваю з ними, бачу їхнє життя. Розумію, які будуть пізніше психологічні потреби. Вже зараз треба думати над відкриттям таких центрів. Це великий проєкт. Я останній рік присвятила війні в Україні. Це перевернуло моє життя. Я мрію зробити центр психологічної реабілітації, – говорить Ольга.

ВІЗУАЛІЗУВАТИ ПЕРЕМОГУ І ПЛАКАТИ ВІД ЩАСТЯ

Прошу її повернутись у події півторарічної давнини та згадати 24 лютого 2022 року.

— Я була в шоці. Їхала в Україну, везла допомогу, потім поверталась до Польщі… Як волонтер я їхала окремою смугою, не стояла в черзі на кордоні, але бачила потік людей з дітьми, який розтягнувся на 10-15 км. Я не можу передати цих відчуттів. На вулиці холод, сніг з дощем, все таке сіре!.. Це для мене шок був, але я займалась своєю роботою. Я була позитивно вражена реакцією поляків, бо не очікувала такого. Бачила, скільки людей допомагають українцям, бачила солідарність. Поляки це сприйняли як свою війну, – каже співрозмовниця.

Зараз Оля проводить в Україні стільки ж часу, як і вдома. Каже, що родина все розуміє та звикла до того.

— Близькі люди розуміють, задля чого я в Україні. Зараз просто унікальний момент перемогти москаля, – каже.

— День перемоги колись уявляли? – питаю.

— Звичайно. Це візуалізую постійно, вірю в силу думок. Коли це станеться, я буду плакати від щастя. Потім уже радіти буду.

Ольга багато разів просила командирів підписати жовто-блакитні стяги для тих, хто робить донати на допомогу Україні. Але цього разу на прохання Укрінформу вона залишила на «бойовому» прапорі свій підпис.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя

Фото Дмитра Смольєнка